Не Чайльд Гарольд я, ні, та я й не Дон Кіхот,
Хай їхні пристрасті мені близькі та рідні,
Хай тягне щось мене до цих крутих висот,
Де тіні їх лежать, величні та безплідні.
Блукав і я колись по лабіринтах дум,
По нетрях почувань і вчинків, і безвілля;
Любив мовчання скель і моря вічний шум,
Леліяв, наче скарб, химери божевілля.
Та я родився там, де Черемош і Сян,
Де поміж вербами розкинулись оселі,
Як плісняві гриби, глухі та невеселі.
І серце мов проткнув іржавий ятаган,
Коли я зрозумів трагедію без слів,
Що грається не в жарт — мільйонами митців.
