В цегляних, золотоверхих вежах,
До недавна ще бадьорі дзвони
Снять про пишні золоті ікони,
Що десь тонуть в голубих безмежжях.
Снять, що бачуть власні похорони…
На широкім, запустілім сквері,
На замки скрізь — непривітні двері,
Скрізь холодні мури і колони.
Піп у м’ятих, полинялих ризах,
В-ніс бурмоче поминальні співи;
Безнадійно-жалібні мотиви
Гомонять по бруку, по карнизах.
Дивні сни, важкі, неначе скелі, —
Вулицями-ж повні квітів таксі
Котяться простісінько до Загс’ів,
Жвавим людом всипані панелі.
Як смола в кітлі клекоче місто,
Мече бризьки на захмарні гони;
Непробудно сплять забуті дзвони,
Нижуть тупо чорних снів намисто.
