Ех, Україно ти моя!
Біжать літа, як коні…
Де ж та шляхетська біла кість,
Розніжені долоні?
Куди поділися вони?
Не їхні вже закони!
Іду собі, так навпростець,
Через поля і гони.
Блиснув огонь і бризла кров,
І ми з тюрем на волю;
Як хочеться вітати всіх,
Обняти всіх до болю.
Он там гамарня грюкотить,
Навкруг топіль колони,
На нерозмежених ланах
Новісінькі Фордзони.
Бескид вдивляється в Дніпро,
Дніпро — в далеке море.
До ніг їм стелеться рядном
Майбуття неозоре.
А може це уяви гра
Такі справляє дива?
О, ні, та-ж вітер до топіль
Так буйно чеше гриву.
Враз-постріл, другий: “Стуй, псякреф!”
Це шляхтич із-за Збруча;
Стоїть, попереду димок,
Як порвана онуча.
Ех, ти, шляхтюро, пек тобі,
Ти ще живеш на світі?
А я гадав, зістались ще:
Париж, Ню-Йорк і Сіті.
У-третє постріл просвистів,
І вмить я став тверезий, —
Ех, Україно ти моя,
Коли заблиснеш лезом?
Коли покотяться полків
Червоні ешалони,
Залізним походом підуть
На Прикарпатські гони?
Ех, Україно ти моя,
Ще рано на дозвілля,
Стирчить ще шляхта над Збручем,
Неначе гостре кілля.
