На нивах спалених пожаром
Безжалісних, бездушних сонць,
Він роздирає ржавим ралом
Землі порепаної скронь.
З розлогих піль, де Стєнька Разін
Залізним вихорем гуляв,
Він на степи безмежних Азій
Повзе, як велетень-удав.
Скрегоче гарбами під Київ,
І дальше, дальше аж за Збруч;
Його слідом собаки виють,
Ворони рештки рвуть онуч.
Наїжились сумирні села,
Заклякли, знітились міста,
Скажена розпач мчить по рейках
На осліп, у незнаний стан.
Ще місяць, тиждень, може днина —
Куріє шлях до цвинтарів,
Та квітне рясно, як калина,
Рахіт в утробі матерів.
