Не раз приходиш ти до мене
В шовковому манто, в перуці,
І завжди я вітаюсь чемно,
І кожний раз — цілую руці.
Годинами ведем розмову
Удвох, добірними словами,
На теми строго салонові,
освячені давно віками.
Теперішність тобі жахлива,
Всі ці гудки і небоскреби,
І радощів правдиві дива
Вбачаєш тільки ще на небі.
Уважно слухаю новини:
Що вечоріє вже на світі,
Що в безвість канули години,
Коли то всі бували ситі.
Що нині котиться додолу
Людства розбита таратайка,
і всі фаланги Комсомолу
Її не стримають: “Це байка!”
Ти цього певна, я-ж галантно,
Замовчую свої вагання,
Підтвержую все акуратно,
Цінуючи твої пізнання.
Я не сміюся навіть стиха
Із забобонів твого віку;
У мене їх також до лиха,
Можливо навіть, шо й без ліку.
І як відходиш ти від мене,
Без слів, в затаєній розпуці,
Я кожен раз прощаюсь чемно,
Як джентельмен –цілуб руці.
І тільки згодом споминаю,
Що менше-більше років триста
Із того часу вже минає,
Як ти ждала на Антихриста.
Як смакувала “боже тіло”,
Міняла сукні і фризуру,
Поволі морщилась, жовтіла,
І з кріпаків — здирала шкуру.
