Злиняв чепурний грім, припала пилом маска,
Багатий костюмаж пороз’їдали молі, —
І вже ні темнота, ні звичка, ані ласка
Не виручать з біди, — відіграно вже ролі.
Відіграно давно, та все-ж вони на сцені,
Ще й важний вид у них, уста-ж багатомовні
Штампують без кінця одвічні теревені,
Смішні, як стариків забаганки любовні.
Коли б хоч тінь душі Бернарда із Клерво,
Хоч іскорка вогню завзятого Лойоли,
Що, як талант, блиснув у недоречній ролі!
Опроститутчене до краю ремество;
Безславна спадщина безпросвітних віків,
Що жде, лукаво жде, своїх останніх днів.
