Щасливий, хто усім покірно б’є поклони,
Кого звеселює шампан чи самогон,
Хто поважати звик накази всі й закони,
Кому святинею запльований притон.
Не спинять ніг його і сторожкі кордони,
Не забере ніхто в безпросвітний полон,
Руладами пісень продзвонять плач, прокльони,
Покотяться до ніг разками стиглих грон.
Та є мандрівники самотні й мовчазні;
Прокляті парости зростають в їх серцях,
І дико мучать їх незбагнені вогні.
Вони, мов без мети, проверстують свій шлях,
А земний глоб для них — убогий мавзолей,
Знівечених зусиль, невтілених ідей.
