Покарбувавши шлях залізними зубами,
Вкотився звільна він на лоно десятин,
Роз’єднаних з віків ворожими межами,
І жалісно закляк розкошлатий полин.
Конята на шляху стоять, прядуть ухами,
Кривавим потом дхне від їх зболілих спин,
Періщених весь вік жорстоко батогами,
Покритих струпами між довгих волосин.
Навколо трактора народ з кількох громад,
І діти й дідусі не всиділи в селі,
Цікавить їх (ще й як!) Фордзон і влада Рад.
Стоять гуртом, мовчать, а віл залізний оре,
Немов проковтує за пластом пласт землі,
І стеле чорних скиб ряднище неозоре.
