Хоч тікай на вулицю з кімнати…
У сусідки справжній тарарам;
Зранку там працює завзятюще
Більш десятка дожовтневих дам.
Вже кінець, капут радянській владі;
Рвуть, шматують на дрібні шматки,
Безсердечно та безцеремонно
Тягнуть жили, дроблять кісточки.
Безприкладно, вміло, впрост майстерно;
Ні, життя на місці не стоїть,
Із часів Лойоли й Торквемади,
Здоровенно розвинувся світ.
Аж до того, що тендітні пальці,
Що приймали тільки манікюр,
Замінились на зубаті вальці,
І здирають по сімнадцять шкур.
Жах, терор, якого не бувало!
І фантазія завихрилась, горить:
За стіною застінок кривавий,
Ах! прожити-б ще одну хоч мить.
