Був коло моря. Дививсь на дихання крижане.
Згадував вечір у опері, коли сиділи поруч.
Чому так ясно, блискуче ясно було в ту пору,
як вона в душу загляне?
Було так м’яко. Синіли гори. Манили далі.
В снігу блукали. На кладовищі вслухались в тишу.
А як гуділи обмерзлі віти, як вітер стиха їх заколише,
а як бриніло щось в наших грудях в вечірній залі!..
Щось нестерпуче і щось над’ясне, цілком щасливе
той день і вечір в душі самотній благословляло.
І безліч снігу. І безліч блиску. І безліч дива.
Душа притихла і нуд не моле: — мені замало…
