Долі своєї я не кляну –
бути луною, будить луну.
Віршиком був я рунних полів –
гнівом на дуків дух мій горів.
Пісня – посестра, степ – побратим, –
вольная воля трьом нам усім.
Двічі я зрадив ніжну сестру.
Потім побачив: без неї умру…
Втретє ми стрілись на чужині,
як запалали перші огні,
і положив святий зарік –
не розлучатись навік.
Брате мій, сестро, любі мої,
вітер жене нас у дивні краї.
З вітром ми щирі: вітер – наш друг, –
хто цей розірве четвертокруг?
Я і посестра, вітер і степ –
ніжність і воля, сила і креп.
Бути луною, будить луну, –
долі своєї я не кляну.
