Я думав, їй самого тіла досить:
блискучих образів із сонця й скла,
і дзвону слів, чудних, незнаних досі,
і ритмів темних, як любовна мла.
Важка дрохва, вона аж захлинулась,
на свіжий знявшись вітер. На лету
її стрілецька пронизала куля, —
упала на калиновім мосту.
Тоді пустив саму я душу голу,
безстрасну душу в сніжний гураган.
Вона шугала, туркала, як голуб,
аж поки не змела її пурга.
Огрівши змерзлу в тіло я заправив,
як заправляє ювелір алмаз,
і блиск її, як райдуга, яскравий,
горів, мінився в золоті, не гас.
Я перелив у сонний струм артерій
не теплу кров — палючий жар Гавай,
і, як творець щасливий Галатеї,
я скрикнув радісно: “Вона жива!”
І я заглянув в очі бірюзові:
там інше небо, інший світ — пишайсь.
Криниць віястих мерехтливі зорі —
це ж ти, твій цвіт, твоя нова душа.
