І знов обвугленими сірниками
на сірих мурах сірі дні значу,
і без кінця топчу тюремний камінь,
і туги напиваюсь досхочу.
Напившись, запрягаю коні в шори
і доганяю молоді літа,
лечу в далекі голубі простори,
де розцвітала юність золота.
— Вернітеся, благаю, хоч у гості!
— Не вернемось! — гукнули з даліні.
Я на калиновім заплакав мості
і знов побачив мури ці сумні,
і клаптик неба, розп’ятий на ґратах,
і нездріманне око у «вовчку»…
Ні, ні, на вороних уже не ґрати:
я — в кам’янім, у кам’янім мішку.
