І
Я п’ю прив’ялу тишу саду,
як стигне пізній холодок,
і слухаю Шехерезаду,
що знала тисячу казок.
До мене простягла долоні:
«Я жду давно тебе — прийди!»
А на блакитній оболоні
зринає срібний молодик.
За садом царина і поле.
Гей, скільки йде туди стежок!
Не переслухаю ніколи
Шехерезадиних казок!
II
Стогнала ніч. Вже гострі глиці
проколювали більма дня,
і синьо-золоті грімниці
дражнили відгульня-коня.
Розбурхалася хмар армада —
а ти, опалена, в огні,
ти, вся любов і вічна зрада,
летіла охляп на коні.
Під копитом тріщали ребра,
впинались очі в образи —
а ти розпліскувала цебра
передсвітанної грози.
Із бур, о молода гонице,
ти пролила своє дання —
і світом гомін і стрілиці
дзвінкокопитного коня.
III
Помережав вечір кучерявий
льодяними ґратами вікно.
Жовтожарні там горять заграви,
голубе кипить вино.
А за ґратами останню мичку
допрядає скалоокий день.
Бачу усміх твій крізь сніжну мжичку,
чую голос вітряних пісень.
Доки ти манитимеш з надземних,
зачарованих тобою берегів?
Я не хочу потороч таємних
і важких, морочних снів.
Проведи мене в простори сніговії,
де метелиця розгониста гуля
і смерком дрімає й леденіє
над пухнатими заметами рілля.
IV
Я побачив тебе з трамваю.
Ти все та ж: голуба й ясна,—
тільки я, тільки я не розмаю
снігового сна.
Ти прийшла у вербляницю: «Здрастуй!
Про мене — хай верби цвітуть:
не топтатиму синього рясту,
у глуху виїжджаючи путь».
Ожило у душі незабутнє…
Золотіє бань вінок,
і співає в далеке майбутнє
трамвайний дзвінок.
