Я світ увесь сприймаю оком,
бо лінію і цвіт люблю,
бо рала промінні глибокоу
різались в мою ріллю.
Люблю слова ще повнодзвонні,
як мед, пахучі та п’янкі,
слова, що в глибині бездонній
пролежали глухі віки.
Епітет серед них – як напасть:
уродиться, де й не чекав,
і тільки ямби та анапест
потроху бережуть устав.
Я славлю злотокосу осінь,
де смуток мій – немов рубін,
у перстень вправлений; ще й досі
не випав з мого серця він.
Дивлюся й слухаю: прозоро
співає стумінь битія,
і віриться, що скоро-скоро
так само заспіваю я.
