Я завжди був закоханий в дерева.
Спішив у ліс. Втішав себе, як вмів:
«Грибів не буде — назбираю слів».
Та не було дощів — і все даремно.
Та раптом поміж листя і гілок
Твій срібний голос, наче подих м’яти:
«Грибів немає — наберім квіток.
Прикрасим дім. Придумаємо свято».
Отак між квітів загубились ми…
А вчора сниться: йдуть сніги квітчасті,
І голос твій сміється до зими:
«Квіток немає — назбираймо щастя».
І вже шукає вічного «прости»,
Занижений тремтливо до півтону,
Мій голос, що наважився пройти
В твій дім по довгій кладці телефону.
- Наступний вірш → Наталя Карпенко – Прийшло очікуване літо
- Попередній вірш → Максим Рильський – Дівчина
(Оцінок ще немає)