З пристрастю й шумом знайомий доводив мені про кінцевість
Людського марного Я… Поїзд, видимо для всіх,
Рине, самотній, про себе кричить, — а дерева величну
Разом з плянетою путь, стоячи в ґрунті, вершать.
- Наступний вірш → Михайло Орест – Заслужена різнота
- Попередній вірш → Михайло Орест – Взором античного
(Оцінок ще немає)