Дивлюсь крізь вікно,
як сходить сонце зимове.
Магічно гарне, величне, спокійне,
так близько від мене
сходить воно:
над дахом, відомим мені, засніженим,
над дубом, часто вліті спогляданим,
що нині в ризі слупучій стоїть
непорочного інею.
Сходить воно без проміння,
обрис його цнотливо чіткий,
в густім пурпуровім огні воно.
Вслухається вся кімната моя,
як сходить сонце зимове;
в ній тиша чуйно твереза,
строга, немов обов’язку зов.
Вслухається вся душа моя,
як сходить сонце зимове;
вона не рада, вона не сумна,
твереза вона, мов вода і тиша.
Весна промчала — куди вона закликала?
літо було зависоке для неї,
осінь не хтіла її ощедрити,
бліду захожанку.
Будь же добрий до неї хоч ти, зимовий ранку!
