Три дні стояла над землею спека
Нерушна, велетенська і всевладна;
В томливім і терпкім чеканні зміни
Години чергувалися, налиті
Сухим, невтомним, порошнистим світлом,
І навіть ночі не несли полегші:
Скляна духота безмір їх поймала,
І в чорняві над обрієм сухі
Снопи підносились і розсипались
Безгромних блискавиць.
І, спалахом осяяне коротким,
З душного мороку зринало місто:
Домів камінне море, що спинило
На обрії прибій. Дзвіниці, вежі
Із тьми вихоплювались на мить
І знов зникали в тьмі.
По третій ночі, як найперша сірість
Вливатись почала поволі в морок,
Із вікон, спрагло в темряву розкритих,
Безсонням мучений, побачив люд:
У скверах, на майданах, перехрестях
Розпалися колони й п’єдесталі,
І статуї святих, царів, героїв
Беззвучною ходою подались
На передмістя край і зупинились
Обабіч вулиці. І хтось незримий
Вступив у город. Статуї в поклоні
Схилилися низькім і шанобливім
І небувалим почтом урочисто
Пішли за ним. На паперті собору,
Найбільшої святині міста, ждав
Священик — в синіх, мерехтливих шатах,
Високий і худий; в його обличчі,
Що мріло, сутінню напівзакрите,
Знайомих рис ніхто не розпізнав.
Його піднесені вітально руки
Спустилися нараз, щоб дар прийняти
Від гостя — дар, що, невидимий теж,
Став плоттю, зримих доторкнувшись пальців.
На голуба крило він подобав
Або світючу сніжнобілу мушлю…
Розкрились двері, невидимий гість
Вступив до храму, вслід за ним священик
Пішов, схиливши голову побожно
І притискаючи до грудей дивний
Дарунок. Двері зачинились. Дзвони
Соборні мідним гимном пролунали,
І всі церкви, далекі і близькі,
Радіючими лунами озвались.
Ескорт ожилих статуй залишився
Внизу, побіля сходів — і недвижність
В тілах могутніх знову розлилася
І їх поволі знов перетворила
На камінь і металь.
Лише тоді заціпеніння чари
Німуючих звільнили глядачів.
Всі кинулись на вулиці, в собор —
В нім панували тиша і мовчання:
Поважна тиша кожної святині,
Яка, чуваючи, сама з собою
Була всю ніч — але нічого більше
Там не знайшли вони.
Розбіглися розтоками рвачкими
Думки і почування. Так хотілось
Відчуте і побачене вночі
Як видиво, лиш як міраж химерний,
Породжений безсонням, пояснити.
Але упертим доказом нічної
Події статуї були; оподаль
І повні остраху вдивлялись люди
В обличчя кам’яні: недавній захват
Застиг в очах, і не було давніше
Такої ясности на чолах їх,
А надто усмішки на їх устах —
Іще світилася вона, звапніла,
Своєю загадковістю німою
Хвилюючи серця.
І схожостей, бодай блідих, на те,
Що сталося, шукала марно пам’ять. —
Початок міста тратився в часах
Прадавніх, і історія його
Рясніла змістом розмаїтим. Мор
І пошесті грізні, релігій зміни,
Учень поширення — то благотворних,
То згубних, наче пошесті, тягар
Неволь і визволів тріюмфи — все
В шарах його бувалі залягло.
Усобиць і нещадних воєн клекіт
Зривався з дієписних сторінок,
І соромітні згадки про часи
Деспотії свідомість обтяжали
Новітніх поколінь: тоді в таємних
Катівнях тортуровано людей —
І не за спротив, не за чин повстанчий:
За думку осуду ділам потворним,
Яка не зважилася словом стати,
Але якої всюдисущий повів
Вчувався можновладцям; в ті часи
Тінь нерозгаданого сикофанта
Страшила кожного в родині власній,
І недовірливість гидка труїла
Серця людей; тоді чеснота стала
Омріяним, жаданим джерелом
В пустелі буттьовій, безвіддям лютій;
Зрабований дияволами в плоті,
Нащадний хліботворець — селянин
Від голоду на вулицях конав,
І кров і крик розстріляних вночі
Були жахаючим, душемертвущим
Для кожного прологом. Будь-яка
Оправданість зникала існуванню
Людини на землі — і як упала
Деспотія, і знов прийшли часи
Спокою, милосердя і закону,
Не вірилось нікому, що з людини
Могла піти така безмірна повінь
Злочинства і мерзот.
Але ні з жахом, що в тяжкім розгоні
Ясирить зігнуті, безвладні душі,
Ні з однією радістю, що їх
Міг досвід серця пригадати людям,
Ні з чим, що нагромадилось віками,
Незглибну не давалось порівняти
Процесію нічну.
Людей свідомість — звична їм, твереза —
Стропилася: бо те, що раз один
Вдяглося в шати зримости, жило
Всякчас і завжди поруч них — на це
Збентежений пристати мусів розум.
Але ріка того буття котитись
Могла не без зв’язку з життям їх власним?
Котра ж є дійсність більша? І коли
Та, інша над відомою горує,
Хто б міг розкрити змісти дивнозвучні,
Що їх таять і бідність і багатство,
Жах і потворність, радість і буяння
Їм знаних, денних днів?
