Йому ще немає року,
а він уже мусить вивчати
(і як вивчати!)
чужий, великий і дикий
світ,
в який його вкинула
рука буття
(я не сказав би, що дуже добра).
Ми — вдвох.
Він споглядає вулицю,
я споглядаю його;
він — абсолютна увага,
бо цілі полки незнаностей
вирують круг нього:
Шматочки того, чим його вмивають,
тут падають зверху — чому?
блискучі, грізні потвори
(в кожної — пара низьких, занадто круглих очей)
ревуть і мчаться, і десь пропадають;
проходять істоти, подібні
до мами, до тата, до мене, його тілоносця,
тому їм ще можна сяк-так довіряти;
але що і до чого
ці неймовірні істоти
без черевиків,
одягнені в коци й щітки,
які потребують багато
ніг, щоб іти і бігти?
(ми, дорослі, звемо їх кіньми і псами).
Ця безліч кишуща
форм і подоб,
стобарвна, стоуста, стоока, безока,
здається, роздавить
свідомість його, що не має ще року,
свідомість малу, тендітну і свіжу,
як перша весняна травинка,
і з грудей його
виривається часом зідхання
незбагнення, подиву, страху.
Але він сидить на руках у мене
з гідністю тих, що панують на тронах високих,
округлости щік його
не створив би найтонший умілець ліній,
і віям його
позаздрили б перші красуні землі.
