Лунають кроки, дзвенять ключі
В безлюднім замку, пізно вночі.
Хочуть убивця, тиран і тать
Зірвати з останніх дверей печать.
Хочуть останній розкути жах,
Що землю скорботну оберне на прах.
Я знаю: ви кожен зруйнуєте храм —
На дух ваш кромішний нема пентаграм.
Ваш тайний підглядач завжди й тепер,
Я в згортках ховаюсь нічних портьєр.
Один лише порух, шелест один
Видасть мене на розправи чин…
Тьми тем ви убили. Загину і я.
І крикне в мить смерти погроза моя:
“Не вічні і ви! І ваше життя
Скінчиться. Чатує на вас небуття.
“Ніщота в душі ваші впливе
І їх чорноту нещадно порве.
“Не є оправданням: за всіх часів
Убивство було і злочин кипів.
“Не є оправданням те, що було:
Нікому не дано права на зло!
“Ніщота в душі ваші впливе.
І їх чорноту нещадно порве.
“Розрив і розпад душ низьких!
Чи можуть слова описати їх?
“Є сили, більші за нас, за вас —
І буде відомщення в слушний час!”…
…Що бачу? Погасла в ліхтарні свіча,
І тихне безвладно клекіт ключа.
Відходять. Потуга чиєї руки
Влила непокору в старі замки?
Ранок сіріє. Обличчя бліде
Всіх Доль світає. Суд гряде.
