Минає серпень, минає літо.
Душею відчути цю істину
краще за містом.
Велетень, владар і бог,
сонце стоїть навзаходи.
Жовте його проміння
м’яко пронизує верби недвижні над берегом.
Яке блаженне безвітря!
Тиша велика
скувала руками своїми любовно
кожен листок.
Під вітами верб
справляє беззвучний танок
мошка: світючі цяти. —
Так само було давно, за мого дитинства.
Світ надвечірній!
За рікою — розлога толока;
на сумирні зелені долоні її
сипле сонце
свої бурштинові попели;
над дрібністю трав
підніс деревій
білі щитки крупнистого цвіту,
а тут і там
собою підвівши толоки розстеленість,
могутні стоять будяки
з кинджалами тьмяно-зеленого листя
і глечики зносять колючі
фіялкових квіток;
над ними літають джмелі,
гладуни елеґантні в трибарвнім хутрі,
закохані в працю:
забувши про все,
вриваються пильно вони
в волосся цвіту,
що пахне медом і літом;
їх можна погладити пальцем;
вони не помітять.
Все так, як було за дитинства.
Світ надвечірній,
світ, що його любив Свідзінський!
З усіх облич,
що має їх світ наш,
буде мені розлучатися тяжко
тільки з ним,
літнім і надвечірнім.
А інші обличчя світу
(багато є їх, ворожих, чужих) —
хіба ж це не щастя: дістати змогу
не зріти, не знати їх?!
Мені не діждатись часів, за яких
діти невинні
будуть судити винних дорослих,
і кроткі не скоро
землю візьмуть в обладу,
не скоро вона їм учинить послух, —
і нині
тільки одна є для мене потіха:
всім, що глумились, вбивали, живих палили,
теж не минути могили!
І нині
тільки одна є для мене радість:
правдою сяючи, правді вірний,
еонів нових заповіт,
уже засудив убійників світ,
світ надвечірній!
