Забутливі сади цвітуть в солодкій млості,
А між коріння їх жадібно заплелись
І в німоті грізній і тужній тліють кості
Людей розстріляних, замучених колись.
Чаклунством торкнений цвітіння й аромату,
Мандрівник край садів старечий спинить крок
І, серцем струджений, чужий весні і святу,
Віддасться течії стривожених думок.
І згадка буття йому ужалить душу;
Він скаже: кості ці, глибин скорботну рать,
Як примирити, як я поєднати мушу
З деревами в цвіту, що радістю бринять?
Тоді сади на вир його чуттів розбіжних
Повіють заклином освіжливим своїм,
Повіють хвилею своїх потішень ніжних,
Повіють тишею і закликом м’яким:
Щоб мислі про часи, що загнили в мерзоті,
Розпались порохом, щоб спогадів рої
Про муки людської катованої плоті
Не тьмарили душі, лягли на дно її.
І подорожній муж садам і їх ясній
Напам’ятливості пошле благословення:
Для давніх лиходійств нема, нема прощення,
Але без забуття про зло, що на старій
Чинилося землі, не знати щастя їй!
