Поблід звичайний день. Його похилі плечі
В тумані розпливлись — і через мавзолей
Набряклих хмар бреде чужий, безбарвний вечір,
Несе тягар утом і самоту смертей.
Ми всі погаснемо, і гомін наших кроків
Вбере пожадлива і чорна глибочінь…
Душе, свій страх відкинь! Тобі бо, одинокій,
Належать вічна рань і сонця височінь.
