Вже осінь надійшла і царствує розкішно,
Шарлат і золото горять у ній недвижно,
І всюди, де вона, де близ її і даль,
Загоду в здійсненні є знати — і печаль.
Так владар, що на трон задовго мусів ждати,
Що знав за юних літ недолю, біль, утрати,
Над жеребом гірким досягши всіх подуг,
На учті спізнає повільний дотик туг…
Я ждав, що ласками небесних добрий ратей
Мій жовтень буде теж могутній і багатий,
Що по весні блідій, забувши жала зрад,
Душа одягнеться в володарський шарлат;
Що все нездійснене, примріяне, жадане,
Знайду я восени — і в свято, пізно дане,
Але віддалене від голосів Кінця,
Я владно піднесу довершеність вінця…
…Як рано смерклося! Незримий, край дороги
Лист падає з дерев дощам нічним під ноги.
Я, може, добреду до млою кутих брам,
Але моїй душі незнаний їх сезам.
Я в тьмі забув свої одежу і обличчя.
Для серця сто віків триває опівніччя.
…Ти, люблена за днів перейшлих, звана в снах,
За мене помолись і віднайди мій прах!
