Як довго
Скучала плоть. Невільниця сама,
Вона надщерблений скувала дух —
І дух мовчав під верствами тяжкими…
Промов, заговори устами неба
Ти, що мене потужно пробудила
Колись для горньої тропи, для видив
Крилящих і для легкости богів,
Коли тисячостінна тане самість.
Якщо ж, о рятівнице яснодарна,
Ти не спроможешся під ваготою
Минущих і приземних діл і дум
На слово, виплеск безбережних сутей, —
Тоді позич божественної мови
Від леготи в янтарний літній день,
Від аромату лип, від надвечірніх
Лісів і лук — позич і не німуй!
Схили ласкаво слухи до благання
Безумного: години є і дні,
Коли закляклий в путах земнородний,
Збагнувши жах тілесности в людині,
Осяйних прагне доказів на те,
Що ми не можемо назвати повно,
Осяйних доказів — через людину,
Людину саме.
