Як ще ти можеш защеміти, серце!
Вночі був приморозок. Сіра повсть
Над містом нахололим нависає.
Повітря гостре. Тьмяне світло дня
Знесилюється в почорнілім парку.
Ці ґрати, чорні теж, чому впустити
В обладу запустілости не хочуть?
Я ж бачу: те, що травниками звалось,
Укрив суцільним шаром лист опалий.
Лежить він і на лавах побурілих,
Покинутих, глухих. Чи в парку цім
Бували діти і весна? — Минулість.
А поруч — вулиця. Стоять доми
Насумрені, ще більше кам’яні
В цій нехоті важкій пустого дня,
Що мусив народитися від ночі
Морозної, коли упав додолу
Останній лист у парках і в серцях.
А повз доми, безжально, тупо гнані
Бичами Неминучости німої,
З гудючим скреготом несуться авта
В даль вулиці, де сива каламуть
Зливається з сліпою повстю неба
В єдине непромкненне тло. — Майбутність.
О, ти ще можеш защеміти, серце!
Я в місті цім прожив п’ятнадцять літ.
Чи в ньому я знайду вокзал магічний,
Де б від минулого я міг втекти
І від майбутнього?…
