Чорне хмарище суне повагом,
Заступає світ, стеле темряву;
Розпанахалось, завихрилося,
Мов страховище з пекла зрушене,
Огорта навкруг землю крилами…
Оперезане скрізь гадюками,
Сизо-білими, волохатими,
Що сплітаються, розплітаються
І звисають вниз грізним кетягом…
Душно, млосяно, і задуха та
Мов гнітить усе важким каменем:
Ані способу вільно дихати,
В голові гуде, думи сковані,
В серці млявому рабські острахи…
Притаїлось все, пополохалось
Перед з’явищем тучі грізної:
Вітерець ущух — ані подиху,
Змовк веселий гай — ані шелесту,
Знишкли пташечки-щебетушечки,
Поховалися кібці, шуляки,
Ластівки лише не злякалися, —
У повітрі, знай, сміло плавають,
Ріжуть стрілами проти хмарища.
Люди з острахом незміркованим
Тучі ждуть тії лиховісної.
Багатирщики зачиняються
По своїх дворах і по горницях,
Затуляючи вікна коцами,
Щоб не чути їм грому-гуркоту;
Позасвічують ще й лампадочки,
Щоб не бачити спалу блискавки, —
Так жахаються смерті наглої:
Жаль їм злинути з світу ласого,
Від утіх-розкош — в ніч беззоряну,
Що на той пак світ, на суд праведний…
А сіромі пак на ті заходи
Часу вільного дастьбі й хвилоньки:
Йно про те вона побивається,
Щоб не зніс потоп їй хатиноньки,
Не забрав добра їй убогого
Із худобою, а то й з дітками,
Чи недужими — батьком, матір’ю.
Що їй думати про гріхи свої?
Гвалт безжалісний, скрута, горенько
Та темнота — ось відповідники!
Що лякатись їй смерті наглої?
Не дало життя втіх і радощів,
А дало лише муку, нуждоньку,
То хоч смерть ота угамує їх,
В ямі темній дасть їм одлежатись.
А вже хмарище, туча грізная
Геть насунулась, низом стелиться,
Досягаючи лісу крилами,
Ніччю криючи небо збурене…
Ось розшарпалась світлом-пломенем,
Засліпила всім очі злякані,
Обізвалася грізним гомоном
І занишкла знов, притаїлася…
Та зненацька враз як не сказиться:
Заревла, мов звір, диким вигуком,
Покотилася вихрем-бурею,
Геть ламаючи, що не трапиться,
Заяскрилася блискавицями,
Із страшних гармат разом вдарила,
Аж земля кругом іздригнулася,
В хлющі пінявій потопаючи…
Не журіться ж, гей, бідарі мої, —
Горобина ніч — вам не мачуха!
Сміло глянемо в вічі борвію
Та зміркуємо усе розумом,
Може, зірвемо ще й порадоньку
Від бунтовника навіженого?..
Після борвію гляне сонечко
І огріє всіх рівним променем,
Вороги життя згинуть пропадом,
А повітря скрізь оздоровшає:
Після борвію легше дихати, —
Із заліз думки вириваються,
Серце в грудях б’є якось сміливо,
І скриляється знов надіянка,
Що й окривдженим правда станеться!
