Двері, двері замкніть! Затушкуйте вікно!
Ох, і сили терпіти немає…
Хтось кричить, проклина, хтось рида жалібно
Й моє серце ножами проймає!
Через стіни, крізь піл отой лемент вліта,
І страдниче лице молодиці
Як у очах стоїть, наді мною вита,
Й моє серце пронизують глиці.
Знаю… вчора пішов у похід чоловік
А чи, може, й на вічне розстання…
Скрут і туга тепер оселились навік
І не втихнуть ніколи ридання.
Б’ється в груди вона, нерозважна вдова,
Рве волосся шовкового хвилі…
Немовлятко кричить… її всю порива.
Але груди сухі та безсилі!
І об піл, і об стіл головою товче
Безпорадна, безпомічна мати:
Ох, якби не дитя… – серце рве боляче, –
А то б знала, як тугу сквитати.
Ой, замкніть, зачиніть двері ці і вікно…
Більш терпіти вже сили немає:
Знов хтось тяжко кричить, хтось рида жалібно
Й моє серце ножами проймає!
