Посвята доні Людмилі
У ніч водохресну тайничу,
Як глупа настане пора,
Хтось гонить конем ясногривим
По хвилях холодних Дніпра.
Кінь рине насупроти виру,
Скалки аж навколо летять,
Боки йому димом парують,
Вогнем йому очі горять…
За ним бунчуки й короговки
Аж мають у темрявій млі,
І стеляться сивим туманом
По мерзлій, німотній землі…
Де б’ють і клекочуть пороги,
Здіймаючи піну до дна, –
Стоїть серед «пекла» там скеля,
Під нею – печера сумна.
В тій скритій від миру печері,
Під дужим кремінним хрестом
Лежить якийсь гетьман незнаний,
Лежить без клейнод, кістяком…
Нема йому місця в родині;
Могилу, де гетьман лежав,
Розрив лютий ворог до краю
І кості навкруг розметав.
Але ж їх до батька Славути
Скотили струмки весняні,
А той свого сина останки
Сховав у печері-труні…
Там хрест… То не хрест – Україна
Кремніє від туги навік,
І в ніч під водохреща ронить
Криваву сльозину щорік.
І скоро та крапля гаряча,
Зайнявшись червоним вогнем,
Прониже мерця потайного –
Підводиться гетьман живцем…
Здіймається маревом білим
На білім вогнистім коні
І в шатах вже бурею лине
По рідній своїй стороні…
Зорить і не може пізнати:
Де мрілись простори степів,
Тепер простяглись залізниці
Й повстали будови дворців.
Розкинулись села повсюду,
Багато з’явилось пишнот, –
Лиш гірше обдерта голота,
Лиш в тяжчих кайданах народ…
Болить його серце нудьгою,
А очі палають стидом,
Що кров’ю геть змив Україну
Та й стиснув ще гіршим ярмом.
І от він стає на майдані,
Зніма дорогого шлика
І кличе козачество славне,
Уже Запорожжя склика:
Зове Богуна, Кривоноса,
Зове і надію одну –
Тимка, безталанного сина,
Що рано поліг у труну…
До всіх він тепер присягає
І руки до бога здійма,
Що зве за голоту повстати,
Якій і просвітку нема,
Яку колись в давню годину
Запродав він сам старшині…
І гетьмана голос лунає,
Склика вояків до борні…
Але того гласу не чують
Колишні чубаті брати:
Одні полягли по могилах,
Других змордували кати,
А треті всього відцурались,
Чим перше святились слова…
І гетьман у скруті-розраді,
Як перш, до поспільства взива
«Вставайте, сини мої, квіти!
Не гніть перед катом спини, –
Клянусь, – розіб’ю ваші пута,
Свої спокутую вини!»
Але перемучені діти
У лави не сходяться тут…
І жде їх безрадісний гетьман,
Аж поки не крикне когут…
Тоді, застогнавши, сідає
На білого змія-коня
І лине назад до порогів
Крізь води й ліси навмання;
І там, у печері глибокій
З жалем до хреста припада,
І молить за край свій у бога
Та тяжко гіркими рида,
І б’є себе з розпачу в груди,
Кляне свій безщасний талан, –
Поки не поляже кістками,
Як здійметься ранній туман…
