Коли ми уперве кохались
Уранці життя навесні,
До нас ясні зорі зближались
І чулись небесні пісні.
Здіймались в душі поривання,
Як мрія свята, дорога,
І гинули в щасті жадання,
І гасла у раї жага…
Злетіло і друге кохання
Над південь, у спеки розгар:
Квітки здурманили жадання,
А ночі навіяли чар…
Спалахнуло серце жагою,
Скипілись в цілунку уста –
І в п’янім, солодкім напою
Захмарилась цнота свята!
Ну, потім кохання змінилось
Задушливим чадом загар:
Вже кволому серцю й не снилось
Ні раю, ні сонячних чар…
Високі, святі поривання
Горіли у п’янім вогні,
І тліли небесні надання,
І марно псувалися дні…
А ось непомітно підкрався
І захід вечірніх хвилин;
Про любощі й втіхи зостався
Безсилии-но спогад один…
Тріпочеться серце від жалю,
Що годі вернути назад –
І згублену ясність кришталю,
І рій святобливих понад…
Кінець би – так повні докору
За днями дні тягнуться знов,
Смутні, як відгомони бору,
Журливі, як шепіт дібров!..
