Михайло Старицький – Монолог бездольця: Вірш

Холод… вільготь… Мов сопілки
Завелись у грудях враз…
Швидко край… Давай горілки,
Вип’єм, друже, на сей раз!
Бач – надворі мряка, сльота,
Тіло пухне гірш та гірш…
А на серці ж то нудота…
Ет, сповняй по вінця ківш!
Пам’ятаєш, завірюха
Вила нам в піддашне скло,
Як мене давила скруха
І рятунку не було?
Одібрав листа я з дому:
Ненька хвора, без шага,
Все-то жде мого диплому,
Цілі ночі сновига…
Всі достатки положила,
Віддала й життя мені…
Ну і жде, що юна сила
Їй скрасить останні дні:
«Син, мовляв, покриє втрату,
Осягне ще важчий чин…»
А мене – шелесь! – із штату,
Не вказуючи причин!
Оголомшений, мов громом,
Я сікнувся до ножа…
Дав мені ти пляшку з ромом
І промовив: «Не вважай!
Захопи оцеє в руку,
Та в горлянку перекинь…
Набік геть безсилу муку
Ради вищих, брат, святинь,
Та й не падать же без бою,
А лягти по боротьбі!»
I за легкою рукою
Я налив тобі й собі…
Ну і став аж до знемоги
Борюкатись за життя:
Помозолив руки й ноги,
І намарно, без пуття…
Мов таврованого, гнали
Від роботи і труда:
Дні безрадісно спливали,
Як осінняя вода.
Голод, холод, безпорада,
За грядуще скритий страх,
А до того ще й ізрада
Товаришів по думках –
Довели мене до краю,
І я ждав іно часу…
Але в мент того одчаю
Стрів я дівоньку-красу:
Очі – зорі, личко – гоже,
Рай – ухмилка, срібло – сміх…
Як кохав її, мій боже,
Як бажав їй щастя, втіх!
Що при їй і кривда, й скруха?
Але щастя тут – не нам:
Бідним доля – зла свекруха,
Рідна ж мати – дукарям!
Ну й кохана… що ж пак? Скрута.
Шкода пишної краси:
Все живе – і квітка, й рута –
Прагне сонця та роси…
А навкруг іще звірюки
Із отарою прониз…
Ex, не витримав я муки –
Він і з місця не поліз…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ну, мене й взяли з оселі
До гратчастого вікна…
То допевнивсь я, що в хмелі
Йно порадонька одна!
Що ж, сліпої сили крипя
Нас зламала взагалі…
Ex, мій друже, – все дурниця
На запроданій землі…
Тільки в пляшці сій порада –
Є на дні багато мрій…
Хоч і кажуть, що то вада,
Та дарма! Повніше лий!!