Поема
Ой сталася зрада поміж старшини
У січі страшній Берестецькій:
За биті таляри, за села, млини
Продав своє військо Грушецький, –
І скривджений гетьман, преславний Богдан,
Летить за Гіреєм з кривавих полян…
Без батька лишились коругви рясні,
Окрились болотом, возами,
І гинуть завзяті й самі, навісні,
І ллють кров ворожу річками…
Знемігся Ярема в шаленім бою, –
Від пекла одводить кінноту свою.
Він голодом знищить задумав орлів,
Завдать їм нелюдської кари,
Бо силу військових обозних возів
Угнали на втеках татари;
І змовкли гармати, розвіявся дим, –
Завзятців оточено військом густим.
Проходить дві доби, і третя мина,
А вийстя із пастки немає.
Поїли, що малось, усе до зерна, –
І голод борців облягає,
Злетіла на них безпорадна біда –
У вічі їм смерть зазирає бліда!
І муки та скрута вилили крадькома
До стану козацтва й посполих, –
І ремство понуре докору здійма,
А розпач охоплює кволих…
І потай опівночі йде старшина
На раду останню в намет Богуна.
«Що діять нам, друзі? – пита Джеджалій. –
Невже без крівавого бою
Напасник хижацький з нас виточить лій
І вигубить смертю лихою?
Ні, завтра ж я кинусь у січу страшну
І в бенькеті славнім з орлами засну!»
«Твій запал, наш батьку, вихвалює всяк, –
Богун Джеджалію на теє, –
Але ж Україні одважний вояк
Тепер найдорожчий за всеє:
Повинність є наша вояцтво щадить –
І тим моє серце всі три дні болить».
«Без хліба те чудо вчинити шкода, –
Йому відрікає Чарнота, –
Підкошує силу козачу біда
Та зігнана ляхом голота…
Немає рятунку; єдиний кінець –
Ушкварить катюгам крівавий ралець!»
«Та й військо валятись не буде дарма, –
Додав ще Лисенко-Вовгура, –
Усякого лютість скажена пройма,
До бійки аж труситься шкура…
Що й мови? Хай гинуть лихі вороги,
А ми тут поляжем усі до ноги!»
Богун усміхнувся: «Ти й з пекла чортів
Розпудиш, мій друже Іване!
Але ж на Вкраїні, у кревних братів,
Без нас лихоліття настане!
Ми мусим завзяття відсунути пріч
І рідному краю віддати всю міч.
Я знаю, що любо потішить в бою
Широке, лицарське завзяття;
Але спогадайте про неньку свою,
Про вічне над нею закляття:
Коли вже останніх синів похова,
Похилиться з туги і тирса-трава!
На рідні оселі, на луки, лани
Злетяться ті шуляки гарма,
Ой стануть над людом знущатись пани
Та знов запрягать його в ярма…
І воля добута, і любий наш край
Тоді вже довіку, до суду – прощай!»
Замовк, і здавила їх дума трудна,
Чубами схилились понурі,
І в серці знялися від самого дна
Їм болі пекучі та бурі,
Зірнуло зітхання чи стогін – і ось
Гартоване око сльозою взялось…
«Ох, – Дуб обізвався, – немає добра
Другого від краю до краю,
Як наші простори, як хвилі Дніпра,
Як схови зелені у гаю,
Як темні діброви… Ой серце болить!» –
І тиша могильна упала на мить.
«Послухайте, друзі, пораду мою, –
Озвався Богун тоді тихо, –
Коли нас учує господь у раю,
То, може, й минеться ще лихо:
У Вилах багнистих нам можна якраз
Зробити таємний, вузесенький лаз».
І всі мов остербли від слова того,
Спалахнула мова крилата:
«А чим загатити, зміцнити його?
Навколо ворожа гармата!
Пантрують нас пильно ляхи щочасу,
Та й де на ту гатку добуть тарасу?»
«За тарас нам стануть киреї, свитки,
Жупани, кульбаки, ряднини…
І все, що ми знайдем, хоч навіть шапки,
Аби загрузить трясовини,
Та є ще навколо сікняг, лепеха –
Притрусим загату, одурим ляха!»
«Овва! Та Ярема ж на чорта удавсь, –
Аж плюнув з досади Чарнота, –
Не так він сутужно повками оклавсь,
Щоб наша укрилась робота…
Та й то ще, як суне поспільство з жаху –
Потопить одразу загату плоху».
«Звичайно, ту справу, – озвався Іван, –
Робить потайним(и руками
Чи глупої ночі, чи в сильний туман,
Чи місце окривши возами…»
«Ні, краще, – додав Кривоносий Максим, –
Пустить із гармати надокола дим!»
«Так, батьку, й я думав, – на теє Богун, –
Більмо їм поставить на оці:
Підняти фальшивий «вояцький бурун»,
Та тільки на другому боці, –
Немовби пробиться силкуємось ми,
А лаз і спроворить під сховом пітьми…
А щоб одурити Ярему притвмом,
Хай з’явиться хто, як зрадничий,
До нього і видасть за гроші цілком
Наш умисел ніби тайничий, –
Що там у болото гукаєм дарма,
А маєм тут битись повками всіма».
«Ой ловко! – Вовгура сміється. – Бігме!
Ушкваримо ворогу штуку!
Коли ж но розчуха, то лютість пройме
Ножами Ярему-звірюку!»
«А хто ж би, – озвався Максим, – захотів,
На муках пекельних той спробувать гнів?»
Змішались… а потім зірвалось: «Я! Я!»
Заграло лицарське завзяття…
Вклонився Вовгура: «Мене, гультяя,
Пошліть до катів, мої браття!
Ви – сила Вкраїни, вас треба в бою,
А я лиш дратую недолю свою!
Даруйте ж, о друзі, потіху мені
Пошити у дурні Ярему,
Вас визволить, любих, з цієї пені
На валку криваву, окрему:
За неньки відпочин, за усміх їден
Я всякі тортури стерпіти ладен!»
Мовчить товариство і оком смутним
Спинилось на славнім завзятці…
По хвилі ж промовив найстарший Максим:
«Що ж, правду він висловив, братці, –
Тут наша погибель усім дочиста,
То хай же за неньку він здійме хреста!»
«Спасибі вам, друзі, за ласку оту, –
Підняв Іван високо руку, –
Клянуся, що сповню повинність святу,
Бодай і за тяжкую муку…
Нехай Україна у щасті буя,
У тім нагорода і втіха моя!»
Всі кинулись чуло вітать, обнімать
Товариша-друга востаннє;
Німіло йно слово… Чого пожадать
Бездольцю на вічне розстаннє?
Та так не промовив ніхто і разу,
А тихо відходив, утерши сльозу…
На мить промайнула нудьга у орла, –
І, руку потиснувши Дубу,
Він кинув хапливо: «У нас, край села…
Знайди мою матінку любу…
Віддай оцього їй від сина хреста…
Хай неньки молитва до бога зліта!
Щасти ж вам, братове, у всьому повік,
Найпаче ж у справі крівавій!» –
До всіх він уголос, нарешті, прорік
Та й скрився у темряві млявій…
І тихо в наметі, і коло гурта
Незважена туга, як ніч, огорта!
2
He сейм то гукає, не бучний турнір,
Не свару здіймає розрада, –
Святкує звитягу король Казимир
У пишнім шатрі Цареграда:
На той урочистий, крулевський заклик
Зібралося гроно вельможних владик.
І повно повсюди спанілих поваб:
Тут – злото, грезет, оксамити,
Там – пишні саєти, волоський єдваб,
Яскраві зірки-самоцвіти…
Ген срібні місюрки, гартована сталь,
По зброї коштовній – турецька емаль…
На першому місці король возсіда,
Ліворуч посланник турецький,
Праворуч пиша якась постать бліда –
Хоробрий то князь Вишневецький,
А далі магнати, лицарство й навкруг
Ватага придворців і тиснява слуг.
Лисняться червоні обличчя гостей,
Утіхою світяться очі,
Розложистий гомін шумливо росте,
Буя серед глупої ночі;
А світло вогнисте мигоче, пала
Круг повного всяких розкошів стола.
І келех тяжкий, щирозлотий гуля…
Медів та венгжину уволю;
Всі хвалять славуту свого короля,
А більше – магнатську сваволю…
І вигуки жваві «Нєх жиє! Віват!»
Лоскочуть гордоту сліпу королят.
Озвавсь найясніший – і гомін ущух:
«Подяка лицарству за шану;
Не я тільки знищив бунтовничий рух
І збив неподужність Богдану,
Причинник звитязі другий отут єсть –
Йому то довліє і слава, і честь…
А хто ж той завзятець, той славний вояк,
Краса всього світу лицарству?
Хто край боронив від ворожих сіпак?
Відомо те пишному панству…
За славного ж князя цей келех вина!»
І гойно озвалась на те старшина.
«Спасибі яснішому крулю і всім! –
Князь в одповідь слово здіймає. –
Але ж ще, панове, вітать потерпім,
Поки-но пся крев поздихає…
Поки хоч єдина гадюка сичить –
Нам годі безпечно спочити й на мить!
Недобитки псині я колом обліг,
Одрізав їх мажі з харчами…
Там ставсь уже голод… все падає з ніг…
Ось-ось заберем їх руками…
Щодня у них більше стає втікача
І прямо на палі до мене влуча…
Але ще сидять там запеклі в боях:
Богун, Кривонос і Чарнота;
Коли поарканю і видушу птах,
Тоді-но лишиться мерзота:
Тим падлом я скрізь затасую плеса!» –
Так мовив Ярема, лицарства краса.
«Ха! Ха! Досконале! – магнатство гука. –
За князя наш келех! До сполу!»
І ось у ту хвилю чиясь-то рука
В шатрі одітнула приполу,
І вголос віщує шабльований пан:
«Віддався козачий отаман у брані»
«Нарешті!» – аж руки Ярема потер…
Зірвались вівати навколо:
«Настане розплата, панове, тепер…»
І в князя насупилось чоло:
«Ввести сюди бранця, ясніший, дозволь!»
І рухом правиці дав згоду король.
Ввіходить у путах залізних Іван
І ницо навколішки пада:
«Ясніший королю, ти батько і пан,
А ми твої вірнії чада…
Цілком я життя віддаю королю,
Сказать тільки слово правдиве молю!»
«Хто єстесь?» – питає з погордою князь.
«Отаман, Данило Кандиба!»
«На палю! – князь зикнув та шаблею –
брязь! –
До палі ще пекло і диба!»
«Дай, княже, хоч слово сказати, а кат
Ще матиме часу знущатись стократ!»
«Що маєш?» – круль мовив, а князь аж поблід.
«Ясніший! Там сталась розрада:
Голота кричить, що віддатися слід,
Бо з голоду пухне та пада,
А зла старшина, їм усім навпроти,
Гвалтовно жада на погибель іти…
Я став за голоту, кричав, що круля
Нам треба о ласку благати;
Але Джеджалій з старшиною гуля,
Мене ж поволік до гармати
Й за те, що я люд бунтувати хотів,
Ще мав мені всипать добрячих київ.
Звичайно, я втік, зацуравши згола
Те кляте, лихе отамання…
Тепер ворождою це серце пала
І помсти жада за знущання!
А втім, щоб упевнить його мосць ясну,
Готов я магнатству відкрить таїну…
Задумав Чарнота пробитися пріч
З козацтвом у обляги сонні
І має ударить напевне цю ніч
Край дуба на лави коронні;
Щоб левів же княжих назад залучить –
Він буде фальшиво в болото палить!»
Посинів Ярема: «Гей, приску йому!
Нехай це зміцнить на тортурі!»
«А правда!» – регоче магнатство тому…
Здавилося серце Вовгурі;
Проте він байдуже йому дповіда:
«Цей жарт козакові пустяшна біда!
Я хтів, не жаліючи крові та сил,
Панам своїм стать до підмоги, –
Спровадить коругви бунтовнику в тил,
Так мають калічити ноги!»
«Правдиво! – регочуть. – Хай кидає кат
Весь жар за халяви, не палячи п’ят!»
Спокійний Вовгура, не скривиться й твар,
Стоїть він, байдужий та смілий…
Від тіла живого розноситься гар,
Чадить на той бенькет сп’янілий…
«Чи правду ти кажеш, чи брешеш, як пес?»
Князь крикнув і править катовних колес…
«Благав я, – озвався Іван, – короля,
Сам дався вельможним у руки,
А пан найясніший за вірність зволя
Мене попустити на муки.
Я панський інтерес тепер бороню,
А князь в нагороду підсипав огню!»
«На смерть замордую!» – Ярема гука…
А круль йому тихо: «Мій княже!
Його нам замучить на смерть не рука,
Бо певен, що правду він каже,
Та й гонор лицарський того не зволя…»
І в мить ту навколо здригнулась земля…
Гукнули гармати удруге, й луна
Аж котить громи на болоті…
Збентежилась зразу уся старшина,
І бенькет замер на турботі…
І келехи, й жбани летять із стола…
«До броні! До бою!» – вся шляхта вола…
Як буря у лісі дерева зруша,
Так лагер зірвався на ноги:
Той джуру гукає, той зве гармаша,
Той біга шалено з трівоги…
Рев сурем, дзвін броні, брех панських хортів,
І гвалт навіжений мов з пекла злетів.
Аж ось надбігає від поля гінець
І здалі кричить у розпачі:
«Всі кинулись стяги на другий кінець,
А сили пекельні козачі
На нас напирають з ції сторони
І ринуть на лави, мов ті буруни!..»
«Вернуть їх! – Ярема від гніву поблід… –
На цей бік згромадить до кучень!»
«За що ж мордувати було мене слід?» –
Озвався відрадісно мучень.
«Цить, хлопе! Ось плата зрадливому псу!» –
І князь йому кинув дукатів кису!..
Лисенка звільнили від муки умить,
Та що йому лядські знущання?
Хоч печене тіло болить і горить,
Зате ж на душі раювання,
Неначе ширіє молитвений спів:
Він рідному краю вертає орлів!
3
Вже цілую добу спиня Джеджалій
Усі королівські потуги;
Даремно лютує Ярема-палій
І напади чинить навкруги:
Гусари крилаті, драгуни ясні
Бурунами ринуть, немов навісні…
Проте їм не зрушить широкі ряди
Возів, що склепились гаками;
І гинуть ляхове з лихої біди –
Їх пекло стріча між возами…
І кулі, і списи, і леза мечів
Скидають снопами шалених у рів.
А маж обскакати немає снаги:
Праворуч, ліворуч – багнюка;
Аж казиться гетьман – то рве береги,
То знову по табору грюка…
З ним князь Вишневецький, плече із плечем,
Кричить що є духу: «Вогнем і мечем!»
То гуркіт, то стогін по хвилі малій,
То гемонські вигуки врави;
По гарду, як вихор, літа Джеджалій
І словом обурює лави,
А збігле поспільство, та баб, і дівчат
Він далі відсунув од маж і гармат.
Тим часом у Вилах, під сховом пітьми
Та диму, йде потай робота
Вірнішими неньці Вкраїні дітьми, –
Між ними Богун і Чарнота,
Та ще вікопомний Максим Кривонос:
Їм всім визволятися визначив льос.
Хвильку ж Джеджалію та Дубу з Крутим
Впав жереб тут голови класти,
Боронячи тил визволенцям отим
Від лядської злої напасті –
І кожен справляє свій лицарський труд,
Аби тільки щастя дізнавсь його люд!
До півдня у Вилах проміж лозняка
Вже биндою гатка маріє, –
Хитка та зрадлива, а все ж козака
Самого втримати здоліє…
Лаз пробує перший Богун, а за ним
Плазують лейстрові один за одним.
Так всі опинились на тій стороні,
Що в Вилах мостили загату;
Вже Дуб од возів постачає сотні,
Туди перевівши гармату,
А те, щоб не впало Яремі взнаки,
Натикав по межах він густо шапки…
Узяти Вовгуру наказує круль;
Докажчику скручують руки,
І ставлять на берег під посвисти куль,
Ще й варту дають до «гадюки»…
В крові йому ноги, на шиї аркан,
А в очах від щастя аж грає туман.
Лютує Ярема: «Мерщій гармашів!
Ми з бидлом, я бачу, загречі;
Послать їм залізних, добрячих книшів,
А в вічі рясної картечі!»
Вовгуру охоплює розпач сліпа,
І серце смолою йому окипа.
«Ой боже єдиний, поглянься на нас,
Не дай загибати в неславі,
Почуй же наш стогін і змучений глас,
Забач наші сльози кріваві!
Рятуй свою правду, тебе я молю! –
І потім уголос мовля королю:
«Ясніший мій крулю. Тут нижче є брід,
Принаймні я чув од Максима,
Коли не бентежить стрільбою нарід,
То можна би стать за плечима,
І з тилу ударить на нього смерком,
Та й взять, як у шапку, всю ледач цілком».
Король необачний на раду зважа
І каже затримать гармати;
Хоч слово те князю мов лезо ножа,
А мусить, проте, послухати…
І от, поки в піхвах дрімає крива
Та броду шукають, – то час не трива…
А Дуб з Джаджалієм замітили рух
В ворожій гарматі за плесом:
«Гей, хлопці! – гукнули. – Поставте «сопух»,
Та купку ту виложіть тесом!
А сами заляжте, ударте з рушниць,
Нехай нам і панство уклониться ниць!»
Ревнули «сопухи», мушкети їм влад…
Знявсь пил у ворожому стані –
Тріски полетіли з гарматних осад,
Кварцяні лягають, мов п’яні…
«Картечі їм! Пекла!» – коронний гука,
І вдарили разом з гармат сорока.
«Жвавіше, козацтво! – кричить Джеджалій
Не дай їм і глянути в січі!
Пропали гармати, так куль не жалій,
Сипни, як горохом, у вічі!»
«Чого тут жаліти? Ми вірні клятьбі,
Та от тільки лихо – припасу дастьбі!»
А бомби ворожі на шмаття все рвуть;
Завзятцям змежаються очі,
І в гарді все ширша та ширшає путь…
«Гей, друзі, держімось до ночі:
Вже тягне туман від болота густий,
А нічка дасть раду!» – втішає Крутий.
І справді, небавом замовкли громи,
Як збіглися померки ночі…
«Тепер, – каже Дуб, – скористуємось ми:
Зостануться з нами охочі,
А решта без спіху нехай по черзі
За плесом зника в кучерявій лозі.
Коли ж но перейде все військо, тоді
Настане черга і голоті,
Та тільки тлумачити треба орді,
Аби не спиралась в болоті;
Ми ж сами, нарешті, закінчим хвоста,
Коли не поляжем отут без хреста!»
Ніч темна упала, і тиша кругом;
У місці лише, де голота,
Ще падає стогін, а то і гуртом
Здіймає ридання жонота:
Нещасная мати даремно дітей
Безпомічних тулить до всохлих грудей…
А ген божевільний аж землю куса,
А другий качається з муки,
Той бога блага, той кляне небеса,
Аж ось розляглося: «Тікаймо! Є лаз!»
І вихором табір порвався ураз…
Ой знявся до світа у стані содом –
Голота зламала вудила:
сказу-розпуки…
Уздріла загату, порвалась притьмом
І зараз її потопила…
Сказившись од жаху, вона від лози
Помчалась потоком ламати вози.
«Куди ви, нещасні?» – спиня їх Крутий;
Вони ж лементують: «Ой зрада!
Нас кинули тут на погибель брати й
Нам помсту лишила розрада!
Прокладуй дорогу проміж тих возів:
Ачей зміня ворог на ласку свій гнів!»
«На бога зогляньтесь! Верніться, сліпі! –
Кричить Джеджалій що є сили. –
Вас змиє той ворог у власній ропі,
Аби його тільки впустили…
Несе вас у зуби до дьявола жах,
А можна згрузити ще прорву в гатках!»
«Не вірим! Із нашої шкури плели
Ви ретязь на вчинок зрадецький;
Так з вашої, може, собі постоли
Пошиє тепер Вишневецький!»
«Скажені! – спиняє їх Дуб з кількома. –
За вас же ми гинем!..» Та й мови дарма!
Як горами рине на морі прибій
І впину нема його ході –
Так супроти сили тій жмені слабій
Встояти в борні було годі:
Прорвались, мов хвилі страшні, до возів…
Отаман аж руки до неба підвів:
«Ой боже! Потемрив їх голод жахний,
Надходить остання година…
Що ж, друзі? Хоч випав нам жереб сумний,
Зате ж не умре Україна!
Раз мати родила, не двічі й вмирать:
Така наша доля, така наша стать!
Ген виспа, навколо тванюка без дна.
Тягніть, де є в мажах драбина;
Поки між возами реве навісна,
Опинимось там до єдина…
Нас більше не буде, як сот півшоста, –
Клянімся ж умерти усі дочиста!»
І всі поклялись… А голота давай
У розпачі гард руйнувати…
Не стямивсь і ворог, зумившись украй,
А князь таки вдарив з гармати…
Знявсь лемент… благають – ощади нема!
Нарешті король вже правицю здійма.
Підскочив Ярема: «Одура страшна!
Я чую тут зле ошуканство:
Там бидла лишилось но жменя одна,
Кудись провалилось поганство!
Ну, скоро дізнаю, що зрадив цей зух,
Натішусь, поки свій не випустить дух:
На смальці підшкварю, на колі зігну,
Здеру по шматочку три шкури,
А далі на палю наткну сатану,
Придумаю й інші тортури!..»
Але супокійно Лисенко вчува
Ті повні звіроцтва та злоби слова…
4
Ввірвались у прорву зле-люті ляхи –
Давай неозбройних локшити:
Послались по полю широкі шляхи,
Безвинною кров’ю политі…
І стогін, і лемент, і крик дітвори
Знялися до неба і впали згори…
Нарешті й король Казимир надлетів
Побачить лицарське буяння,
Так поле кріваве яснішому гнів
Змінило на тяжке зітхання;
Він крикнув: «Доволі вже крові лиття,
Я всім недобитим дарую життя!»
«Як всім? – сперечає Ярема крулю. –
Та онде на виспі гадюки;
Коли найясніший ма стільки жалю,
Що бидло боронить од муки,
То я би дозволу од влади волів,
Хоч тих не пускати на волю шмелів!»
«На волю? Для чого? Забрати в полон,
А крові більш лити не треба:
Окрити їх густо з усіх но сторон –
Най любий мій князь не погреба…
І мусять без гвалту віддатись вони
На певну покуту своєї вини».
«То бестії, шельми, заядлий то звір,
Лютіший за чорта утроє,
Якого не зломиш, мій крулю, повір,
І труп його шкоди наброє…
Я б попіл розвіяв тих підлих рабів,
Проте нехай буде, як ти повелів!»
І виспу навколо ключем огорта,
Мов хмарою, сила ворожа…
А в стані козачім на сході гурта
Йде рада остання, побожа:
Проказує вголос молитву Калаш,
І тихо шепочуть усі: «Отче наш!»
У кожного никне від дум голова
На ковані січами груди…
Вітрець лагідненький чуби колива,
Гра сонце на зброї повсюди,
І має в середці плахтиною стяг,
Той свідок правдивий славетних звитяг…
І щось ворухнулось у дужих серцях:
Садочок вишневий… хатина…
На покуті мати… дівчина в квітках…
Мала в сповиточку дитина…
На призьбі старезний, сивесенький дід…
І жаль їм здійнявся, і вид їм поблід..
Але ж по хвилині стріпнулись чуби,
Шапками накрилися чола,
Звелися постави, немов ті дуби,
Розправились груди всі згола,
Палкими ключами забилася кров,
І очі завзяттям спалахнули знов…
«Візьмім опрощення востаннє, брати, –
Прорік Джеджалій урочисто, –
Нехай нас на той світ проводять кати
Та й згинуть за нами всі чисто!
Покажем, як славне козацтво вмира,
Як сміло Кирпатій у твар зазира!»
«Так, батьку, покажем! – гукає загін, –
До рук не дамося живими!»
«Спасибі! – відмовив одрадісно він
І став обніматися з ними. –
Хто перший улучить на той світ, нехай
Вовгурі у бога благає за рай!»
А ворог тим часом геть виспу обліг,
Гінця до борців засилає:
«Дивіться, до смерті – їден вам поріг;
Здавайся ж без одсічі, зграє!
Життя вам дарують, за вашу ж вину
Почешуть лиш гречно подлячу спину!»
«Не діждете, кляті! – клекочуть орли. –
Посуньтеся – станем в пригоді:
Скарбів тих нема, щоб купить нас могли,
А смертю лякати нас годі!
Кума нам знайома ще з бозна-коли, –
Як брат із сестрою, ми з нею жили!»
Обурився ворог; хтось крикнув: «Пали!»
І тріскіт розлігся зокола:
Багато чубатих лиш руки зняли
Й поклали на купинах чола.
Між ними найпершим упав Джеджалій,
Промовивши стиха кравчині своїй:
«Прощайте!.. Постійте, брати, до кінця
За край… і за славу козачу!»
Спалахнули пеклом за батька серця,
А Дуб аж затрясся: «Оддячу!
Хоч мало припасу, розкидали вщерть,
Та в кожнім набої летітиме смерть!»
Прорвались на берег завзяті стрільці –
І блиснуло світло раптове;
Шарахнули лави в залізнім кільці,
Попадали з коней панове…
Регоче кравчина: «Що, з’їли бобів?
Ет, лицарі, гойні до в’язнів, бабів!»
T’ але ж їм не довга потіха була, –
Небавом всі вийшли набої…
А ось і гармата в ляхів загула –
І повно вже крові людської:
Пронизують бомби завзятців рядки
Та тіло козаче, знай, рвуть на шматки…
І мовчки лягають страшні вояки, –
Ні крику, ні ремства, ні згуку;
Коли ж упаде недобитий який,
Товариш урве його муку,
Промовивши любо: «Щасна тобі путь!
І нам за хвилину там випаде буть!»
Нелюдське звіроцтво і круля скребе,
І жаль овлада його серцем:
«Лицарство, – промовив, – неславить себе
Подібним катовничим герцем…
Гей, досить убою! Завзятцям даю
Я волю і кличу в коругву свою!»
Ущухли гармати… несе козакам
Крулевське ощадження джура;
Всього зо дві сотні лишилося там
Живого, залізного мура…
Наказ королевський немовбито люб;
Але на ту мову відказує Дуб:
«Спасибі за милость! Яснійшому рад
Усякий з нас вірно служити,
Нехай лиш накаже магнатський той гад
По цілій короні злокшити, –
Бо інак сваволя все знищить вкінець
І Річ Посполиту оберне внівець!»
«Пся крев! – Вишневецький на теє гука, –
Король заказав нам гармати,
Так є ще кривуля та цяя рука, –
О, бидлу я дам себе знати!
В болото їх трупи! Грузіте гатки –
Живими розірвемо псів на шматки!
А їх передатця поставте отут,
Хай баче, як гинуть гадюки;
Коли ж їм надійде останній капут,
Почнуться й докажчику муки;
Тоді на дозвіллі натішуся я
З тортур і дратівлі змії-гультяя!»
І трупи, й колеса, і люшні з возів
Летять у рідку багновицю…
І пробує ворог вже кілька разів
Полізти, та все намарницю,
Бо зла трясовина, мов чорна мара,
Що в неї не кинуть, – -усе пожира!
В одному-но місці, де чистий був став,
Нарешті болото згрузили,
І от по тій гатці то плазом, то вплав
Ворожі посунули сили;
Але ж розгорнутись їм змоги нема,
А люте козацтво на списи прийма…
І гинуть кварцяні на лезах, в багні,
За лавами сунуться лави;
Хоч жменя тих левів, а вельми жахні
Спиняють численні батави:
За велетня десять лягає ляхів…
Так гурт же тих левів щохвилі малів…
А ворог що більше на них напира,
Ярема що дужче шаліє…
«Гей, друзі! – Дуб крикнув. – Спочить нам пора!
Одно лиш, хорунжий Андрію, –
Щоб потоптом ворог, бува, не пішов
По нашій святині, – спали коругов!»
Чарує одвага сліпа короля, –
За лицарів серце спалилось,
На берег він скаче й до левів мовля, –
А вже їх но троє лишилось:
Семен, та Крутий, та хорунжий Гала,
І стяг, мов походня, над ними пала.
«Віддайтесь на милость, на ласку мою,
Най слово запевнить моцарське,
Що волю й шляхетство повічне даю
За ваше завзяття лицарське!
Нарешті, просіть що, і я без жалю,
За згоду можливе бажання вволю!»
«Спасибі за ласку,- – вклоняється Дуб, –
Твоє милосердя надмірне!
Ти батько наш рідний, козацтву ти люб,
Служить тобі будемо вірно
Душею і тілом, як батьку сини,
Одну тільки ласку, яснійший, вчини…
Утік од нас злодій, Лисенко Іван,
Продав нас за биті таляри,
І от через його зрадецький талан
Дістали ми лютої кари…
Такого падлюки, такої змії
Іще не зазнано в козачій сім’ї…
Віддай же Іуду на правий наш суд,
На нашу козачу розправу:
По краплі ми з жил його виточим бруд
За тяжку наругу й неславу;
Я сам йому горло зубами протну
І китицю з шкури накраю рясну!»
«Цікаво, як пса рознесуть свої пси!» –
Князь гримнув, а круль по хвилині:
«Я слова не зламлю; ти правий єси, –
Звірюча і смерть є звірині!
Нехай же здивує хрещений весь люд,
Який товариський зрадничому суд!»
І з реготом в’яжуть злорадні кати
На ретязь Лисенка-Вовгуру:
«Ой весело буде, як рідні свати
Здеруть перепроданою шкуру!»
Присуджений смерті не зрушить і брів,
А в серці ховає любов до братів…
Яка йому радість палає в очах –
Ляхи добачають не дуже…
Заледве ступив він на берег в корчах,
Як гомін розлігся: «Наш друже!
Сподобив господь тебе вирвать від мук!»
І ретязі впали умить йому з рук…
«Не ворог він лютий, а щира душа! –
Дуб грима ляхам остовпілим, –
І вільна Вкраїна тепера пиша
Таким переможником смілим:
На муки віддався він вам залюбки
Й вернув тим родині зборонців повки…
Йому на сім світі довіку хвала,
На тім же – у раї посада!
Звитягу, панове, вам зрада дала,
А сила народна не пада…
І велетнів славних, завзятців-орлів
Цурається Польща з-за гвалту панів…
Ой швидко дістане заліз і собі, –
В ярмі її слава поляже!..
Оце моє слово останнє тобі,
Ксьондзами нацькований враже!
А нам, мої друзі, прощатися тра,
Та линути вкупі до діда Петра».
І от обнялися дві пари на смерть,
На спокій німий до пробуди,
Та в тому стисканні загнали ущерть
Ножі один одному в груди…
Упали, й накрив їх опалений стяг,
Той свідок правдивий славетних звитяг…
Епілог
Вже майже три віки в давнині сідій
Пірнуло з часу того злого;
Колишніх кривавих та славних подій
Не сталось і сліду малого;
Де врава ревіла, де бенькет лунав,
Тепер там щириця та висохлий став.
А люди, нащадки славетних орлів,
Що бились за край і за волю,
Блукають понуро край борон, плугів,
Та все не по власному полю,
Та й самі свавольці – пани-королі –
Марніють в неволі на рідній землі…
І сумно надокіл… Покрай течії
Шепочуть но верби похилі,
Як бились з-за кривди дві рідні сім’ї,
І горя добились, безсилі…
А буйний часами питає й зітха:
«Коли ж та розрада минеться лиха?!»
