(На спомин 18 ст. ст. марця 1893 р.)
Пів-третя десятка, мій брате, мій друже,
Гучить твоя кобза, народові служе,
Гучить, голосна та правдива, і спів
Її на мамону не звів.
Не муза блискуча – розкошів забава,
Не дуків рабиня була твоя слава,
А дівчина проста з пониклим чолом
Співала тобі свій псалом…
Співала вона про тяжкую недолю,
Що брата скувала на панському полю,
Про тугу Украйни співала – й пісні
Її були журні й сумні.
У рам’ї, у смугах, з безсилої муки
Паня вона брала на репані руки,
Дзвонила залізом на шиї, і страх
Палав в божевільних очах.
І поглядом диким у глупі години
Нудьгу наганяла на душу дитини,
І в серце ронила з очей щоразу
Криваву, пекучу сльозу.
Ні пишної долі, ні панської ласки
І ждать було годі від теї жебрачки…
Проте не відсунув ти музу лиху,
А з нею пішов по шляху.
Як муза, і сам ти збратався з нуждою,
Та все, знай, прямуєш міцною ходою
З надією в бога, що хмари чадні
Перейдуть на сонячні дні.
Були колись свята, рясніла громада,
Вітаючи волю, безпечна та рада…
А гримнула буря й змела втікачів,
Лишивши-но жменю борців…
Та й ті то лягли у безверхі могили,
То згибли під гнітом незрячої сили,
То, звірившись в людях, забувши братів,
Здалися на ласку…
Ти всі пережив оті, друже мій, бурі –
І сонячні свята, і будні понурі,
Та з вірою в серці і з ясним чолом
Співав заповідний псалом…
Піввіку минуло – посивів твій волос,
А й досі лунає почесно твій голос
І щирістю правди, яснотою мрій
Полоха запроданців рій.
Байдуже! У сльоті посвітньої мраки,
З’явились дотепні, трудящі юнаки,
І світиво правди у темряві дні
Піднімуть угору вони…
Ти чуєш їх поклик і щирий, і юний?
Накручуй же сміло на кобзі ти струни,
І най стануть всім за проміння ясні
Твої невмирущі пісні!
