(До поновлення могили)
За Каневом, на горах, аж на чолі,
Де унизу Дніпро щось гомонить, –
Могила єсть; її дощі поволі
Розмили вкрай: дубовий хрест лежить;
І щовесни з гори рвуть хвилі глину,
Обвалюють у воду береги,
Щоб вирвати в недбальців домовину
Й на дні сховать останки дорогі…
Хто ж там лежить? Кобзар наш незабутній,
Що возприяв «терновий» за любов;
На чужині зітхнув він дух славутній
І тліном лиш вернувсь додому знов…
Ні, він не вмер! Поки ще наше слово
Лунатиме серед степів, лугів,
Його пісень розіллється чудово
Мелодія по сизій млі віків.
І заповіт братерства та любові,
Що він нам дав, як стяг, на боротьбу,
Перелетить луною в інші мови
І правдою подужає злобу.
Настане час, і з тим новим псаломом
Ми підемо по стогнах городів,
І воздамо з тимпанами та дзвоном
Хвалу йому, заступнику рабів.
Настане час… Хоч і зима панує
І в глупу ніч мовчить ще правди дзвін
А темний люд і поночі простує
На гору ту, де мученика тлін.
