(М. В. Ковалевського)
З неба скотилась зоря променистая
В темну глибінь океана…
В мирі порвалася чесна та чистая
Жизнь, за братерство віддана.
Згасла лампада, що блимала лагідно,
Гріла на чесні пориви;
Згасла самотня, і згасла негадано, –
Видно, забракло оливи.
Всю її, друже, вкінець осирочений,
Витратив щиро на других;
Був і в останній ти час заклопочений
Знять боротьбу за наруги.
Серце, і душу, і силу невтомную
Клав ти на рідную справу;
Вік побивавсь за бідоту бездомную,
За її працю криваву.
Хто ж твою буйну, від туги похилену,
Зняв до братерського лона?
Хто твою муку тяжку, неосилену,
Стишив до вічного сона?
Вмер ти один, не зігрітий порадником,
Вмер, як борець, серед поля;
Мов насміялась над спільним упадником
Наша щербатая доля.
Спи ж супокійно на лоні холодному!
Зійде зоря твоїм мріям…
Пам’ять довічна борцеві народному!
Слава гучна його діям!