Не спиться… Знов чорнії думи
Обсіли, мов галич, мене;
Знов постать бліда серед стуми
Сон з вій моїх млявих жене…
Та постать немовби знайома
Зринає із мрійної мли:
В обличчі і смуток, і втома
Тяжкими знаками лягли…
І погляд, повитий сльозою,
Питима на мене схиля,
Й на серце, пошарпане з бою,
Мов ложить цілюще зілля…
Я чую – поржавлені струни
Щось давнє, забуте бринять.
Старі відчиняються труни
І мертвих здіймається рать…
Їx образи віються колом
Над ліжком, над темним столом…
І чується в тиші покволом
Немов похоронний псалом:
«Безщасне житенськеє море,
Негод воно повне та бур,
Як миру незважене горе…
Не жур його, нене, не жур!
Багато і хиб, і знесилля
Він мав на своєму шляху, –
Бо зрана приборкано крилля
Йому у годину лиху;
Багато він знівечив крові
На марну, щоденну бридню, –
Зате ж і дізнався любові
Та спалу святого вогню;
Зате він довідався й муки,
Напився докірливих сліз…
Пора ж і зложить йому руки:
Тягар свій уже він довіз…
Поглянь – його серце холоне,
Спинитися може щомить…
Прийми ж свого сина на лоно
І будем владику молить:
«Пробач, Христе-боже, рабові
І вільні й невільні вини
Та з ласки, з святої любові
Прийми у оселі ясні,
Спокой його душу у щасті
Нового з святими буття,
Де нєсть ні страждань, ні напасті,
А єсть безконечне життя!»
Знов тиша, і стума, і мука…
Заснути – ніяк не засну…
А серце так болісно стука.
Немов забивають труну…
