До І. Білика
Оце переглядав колишнії листи…
Яка безодня вже лягла між тим минулим!
Давно пак діялось? А серце сном нечулим,
Мов павутиною, успів час оплести!
І де та міць моя, надії парубочі –
Розбуркати співочим словом край,
Скропить цілющою незрячим людям очі,
Навіяти сподіванку на рай!
Немає вже юнацьких марев вшир’я,
Затемрилось душі моєї скло,
Підкралось, повзучи на дно душі, зневір’я
І холодом надії сповило.
Де ж ви тепер, товариші-панове?
Чи привітала доля вас в житті?
Чи гинете в снігах за слово нове,
Чи продали свої гадки святі?
Невже у вас припало серце гниллю
І не вража сльоза бідот людських?
Невже-таки суспільному зусиллю
Не приспішить законів світових?
Невже усі сердечні наші муки
Погинуть так, не зрушать добрих слів
І над сльозами страдників-батьків
Ще насміються знівечені внуки?..
