Темно. Ліс. Якісь примари…
Ні тропи, ані рубця…
Скрізь по небу сунуть хмари,
І нема ж то їм кінця!
Вітер виє псом голодним,
Мряка ріже по виду,
І під тим дощем холодним
Я до цвинтаря бреду…
Розікрали всю поклажу,
Окрім серця й голови,
І тепер на путь сю вражу
Порожнісінькі сакви!
А були вони ззарання
Напаковані як тра:
І научного надбання,
І душевного добра;
І кип’ячих сил без міри,
І хороших, красних мрій,
І святої в правду віри,
І нехиблених надій;
І що неуків владичних
Світ науки побідить,
І до благ суспільних, вишніх
Правді шлях опорожнить;
Що шляхом отим широким
Рушить дружество рясне,
І щасливим, світлим оком
Стріне сонечко ясне…
А шляху усе не видно!
Темінь, пуща, ліс кругом…
І кива мені єхидно
Хвоя стріпаним чолом.
