Як ніч, насовується туча
І небо млою окрива,
Гуркоче грім, а буря злюча
Дуби з корінням вирива,
Здіймає-гонить хвилі-гори
На почорнілім, лютім морі
І човна бідного гойда
Понад безоднею хисткою…
Погинеш, пловче, в боротьбі!
Куди й боротися тобі
З тією силою сліпою?
Не одного борця вона
Уже поринула до дна!
Під завірюху та негоду,
Серед буяння в світі зла,
Чи не піти в свою господу,
Чи не зложить і нам весла?
Замкнути серце потай миру
Й наладнувати в себе ліру
Для власних мук, для власних сліз,
Для потайних лише погріз,
Бо там, на шарварку людському,
Де брат на брата гострить ніж,
Де повселюдно йде рабіж, —
Там не чутно уже нікому
Серед гармидеру й турбот
Моїх пісень, моїх скорбот!
Ні, тричі ні! Хай краще струни
Порве мій лемент навісний!
Коли кругом у ранні труни
Борців лягає гурт тісний,
Коли юнацька сила в’яне,
А там сміється щось погане, —
Не про кохання, не про рай,
Поете, голосно співай!
Але розваж словами брата,
Що й не виходить із заліз;
Скропи росою твоїх сліз
Ті рани від ударів ката
Й душі замученій, слабій,
Відвагу піснею навій!
Не бійся вражої наруги;
З святим вогнем лети туди,
Де панування скрути, туги
Та віковічної біди…
Співай, ридай і будь готовий
Замість лаврового — терновий
Вінець узяти на чоло…
Нехай тебе роздавить зло,
Але що смерть? Хвилинна страта,
А далі — слава голосна…
Той умирать щасливо зна,
Хто зна свого любити брата, —
А за таку лише любов,
Співець, ти жити будеш знов!
