Прощаємось ми надовго з тобою…
Кохання – глум в невольничій пітьмі:
В своїм краю ти будеш вік рабою,
Я буду теж в рабському вік ярмі.
Не бачиться тобі, мій квіте милий,
Темницею ця просторінь степів,
Але мені… знести не маю сили –
Над думкою, над серцем кайданів.
У слушний час знемігся я нудьгою…
Відколи храм святих надій запавсь, –
Окрилося все темрявою, млою,
І воздух свій мені задушним ставсь.
І, дивлячись тобі у ясні очі,
Я чую гірш публіку і ганьбу, –
Що, як страхун, тікаю серед ночі,
Знесилений, лишивши боротьбу…
Прощай, прощай! Упав і час прощання…
О, пригорни і руку щиро дай!
Я повернусь, як стихнуть тут ридання,
Коли зітхне вільніше рідний край.
