Чи довго ще будуть нас кривдить на світі
Напасті та злоба кривава?
Чи ми ж не одної пак матері діти?
Чи жити не маємо права?
За віщо ж розрада? Для чого не милі
Братам наші щирі жадання?
Кого ми чіпали, кому причинили
Неволю, біду, руйнування?
Ми тільки боролись за власную хату,
За те, що нам дорого й нині;
Бажаємо ми і тепер небагато —
Розвою й освіти родині:
Щоб правда, свій розум і слово співоче
Та щастя — ширіли в народі!
Ми всіх пригорнули б до серця охоче,
У власній та вільній господі!
Чому не ймеш віри ти, брате-москалю,
Невже ти лякаєшся зради?
З тобою недолі нас кревно з’єднали —
Не буде між нами розради!
А ти, брате-ляше, — невже пак до суду
Між нами розлад бідолашний?!
Ой скинь-бо з очей ти колишню полуду
Та праведно глянь, необачний:
Якби єзуїти не стали між нами,
Не знали б ми вкупі недолі;
Бо ми не кували других кайданами,
Чужої не нищили волі!
Хай чех оповіда, чи ми не стояли
За справу братерню горою?
Та з Жижкою вкупі ж діди наші дбали
Й здобули козацького строю!
Хай сербин розкаже, чи ми не братались
Оружно у щасті і горі;
За віру, за волю чи ми ж не рубались
На полі, на горах, на морі?
Спитайте словака — і той не згадає
Од нас коли-небудь образи:
Злоби не було в нашім серці й немає —
Ми хтіли б загоїти врази!
До згоди ж, до гурту, до купи, слов’яне,
Забудьмо старезнії чвари!
Вгамуймо, братове, розладдя погане:
Встають-бо на заході хмари!..
Спізнаймося сами, вважаймо на брата —
Тоді усміхнеться нам доля;
Тоді не дамо ми німоті урвати
Ні кроку слов’янського поля!
Подаймо ж ми руки на вічне кохання
І крикнім на бенкеті згоди:
«Ми цілому світу бажаєм — братання,
Поради, освіти й свободи!»
