Наче ніч на серці біднім,
Думи чорні, як ті хмари…
В краї милім, в краї ріднім,
Де не глянь – страшенні чвари.
Чом не крикнеш, правдо-мати?
В пущі дикій рідні діти
Поставали… як не стати?
Довше так несила й жити!
Краще вмерти: у могилі
Відпочить на кладовищі…
Тут же стогнуть грізні хвилі
Та зростають вище й вище…
То не паводь і не море,
Де рибалка гине в човні, –
Топить нас глибоке горе,
Ним до краю душі повні,
І проз край воно вже ллється…
Тіло ниє, мозок в’яне…
З нас, глузуючи, сміється
Щось суворе та погане!
Гей, колись братам в нещасті
Поміч ми давали гоже,
А тепер в тяжкій напасті
Нам ніхто вже не поможе…
Гей, юнацтво, чесний люде!
Тяжко слову у неволі!
Ой, коли ж то інше буде,
Ой, коли ми діждем долі,
Щоб вона, брати, засяла
Ясним сонцем понад нами,
Люте лихо відігнала, –
Тугу, змочену сльозами!
Добувайте ж, браття, сили,
Гойте знанням темні очі…
То й подасть нам бог наш милий
Світлий ранок після ночі…
