Посвята моїй дочці Людмилі
Тихо плине нічка дружа,
Одбива сріблом вода,
І ласкаво хвиля дужа
В міру човник наш гойда.
З нас ніхто не заговоре, –
Мов завмерли чарівні…
Ген далеко ясне море
Іще жевріє в огні;
І у млі отій рожевій
Якась щогла огрядна,
Наче лебідь ясноперий,
То зрина, то порина.
Берег зник в тумані сизім,
Ширше стало моря скло…
І в гаданні мовчазливім
Я забув своє весло,
Потопивши журні очі
В темній, смутній глибині…
А на синій ризі ночі
Вже горять зірки ясні,
І на них ти ясним оком
Позираєш, квіте мій;
На душі твоїй глибоко в-
Повно щастя і надій…
І на серці в тебе зорі,
І ухмилка на вустах…
В мене ж темно, як у морі
На незмірних глибинах.
Не осяє тії ночі
Навіть промінь золотий;
Змовкли струни вже співочі,
Погаса вогонь святий…
Ти зориш на небо, щасна,
І вбачаєш рай сама;
Але ця природа красна
І байдужа, і німа,
Невпросима, невмолима,
Як пекельний той Харон!
Їй одно перед очима, –
Аби сповнить свій закон…
Куди глянь по світу – горе,
Пан тут – голод і мороз…
Чи не більше б вийшло море
З людських виплаканих сльоз?
