Ніч насунулась, на небі
Зоря засвітила.
Людські сльози і турботи
Соном оповила.
Люди сплять; усюди тиша,
Тиша та темрява…
Тільки в церкві нашій вбогій
Ще іде відправа.
Заверну лишень туди я,
На святу вечірню,
Та розважу свою душу,
Душу незагійню.
В церкві сумно; ледве сяють
Променем тлумливим
Де-не-де свічки воскові;
Голосом журливим
Дяк прочитує молитви;
Слухають їх мовчки,
Кладучи хрести на груди,
Два діди в куточку;
Перед образом святої
Матері-цариці
Тихо плаче навколішках
Одна молодиця…
І в очах такая віра
І таке благання,
Мов остання та молитва –
Першеє бажання!
Чи ти молишся так палко
За свою дружину?
Чи вже мати, – то прохаєш
За рідного сина,
За сокола вродливого,
Прохану дитину?
Далеко він, не вернеться, –
Марно на чужину
Гадками ти літатимеш…
Або, може, діти
Від холоду та голоду
Плачуть, неповиті;
Малесенькі, дрібнесенькі –
Нема запомоги,
Й за їx дрібними сльозами
Ти благаєш бога?
Або, може?.. Хто загляне
В те чужеє горе?
І німе воно й глибоке,
Як те синє море.
По щоках тільки по блідих
В тебе ллються сльози
Та від туги гнеться стан твій,
Мов од вітру лози!
