Михайло Старицький – Ждання: Вірш

За гай скотилось сонце ясне,
Хмарок рожевих цілий рій
В безодні синій тане, гасне,
Мов злотосяйне пасмо мрій;
Вітрець упав; з садочка лине
Струмком живущим пишний дух,
З черемх убрання лебедине
Часами ронить срібний пух;
Вже гомін стих, туман над ставом
Серпанком хвилявим ляга;
Темніша небо… і небавом
В садочок зірка дорога
Увійде легкою ходою…
Я жду і краюся нудьгою,
Шукаю скрізь палких очей…
Ось тьохнув щасно соловей —
Її ж нема! Ідуть хвилини,
Земля, здається, аж горить…
А все нема, нема зорини!
Я жду — і віком стала мить!
Вже ніч зліта крилом імлявим,
Осяйна безліччю лампад…
Ген місяць видом величавим
З-поза тополь зирнув у сад —
Її ж нема… Я муку чую:
Холоне серце… голова,
Мов крутінь в бурю навісную,
Мене жадоба порива…
Її ж нема!.. І враз, раптово
Рученьки білі, запашні
Лягли на рамена мені…
Зайнявся дух… урвалось слово…
Вуста з вустами ізлились,
І ми над зорі понеслись,
В очах палких втопивши очі…
О ніч! О любощі співочі!
О чародійні в яві сни
На святі першої весни!