За народними мотивами
У зеленому Поліссі,
Біля самого узлісся,
Жив та був собі лісник —-
Дуже славний чоловік.
Він любив свій край співучий,
Він ростив під самі тучі
Берест, сосну і дуби
Й вчив діток збирать гриби.
А зимою, в дні холодні,
Підгодовував голодних
Лосів, кізок, і зайців,
І синичок, і щиглів.
Тож тому і звір, і птаство —
Лісове усе багатство,
Що жило в лісах з добром,
Мало дружбу з лісником.
В лісника була дружина
Й гарна лялечка Марина,
Був і півень — шпори мав,
Їв за трьох, за трьох горлав.
А угледить він шуліку,
То як гримне: «Ку-ку-ріку!» —
Так шуліка геть звідсіль
Утікав за кілька миль.
Боронив наш півень квочок,
Їх синів і їхніх дочок,
І за це пташиний рід
Шанував його як слід.
Був і качур, звавсь Основа,
Цей удавсь вивчати мови,
Й на всіх мовах він усмак
Говорив: «Так-так! Так-так!»
Був також баран Рахуба,
Не баран, а добра шуба.
Він на бійку завжди біг,
Там чогось лишив свій ріг.
Другий ріг беріг Рахуба,
Ще й повчав усіх крізь зуби:
«Головне на голові —
Роги гнуті і криві».
Був і Мурчик — губка ласа —
Цей любив сальце і м’ясо,
Та й сметану уживав —
Гарний смак наш Мурчик мав.
Та зате у хаті й хижі
Не було й одної миші.
Мурчик дружбу мав з Рябком,
А як спав, то спав клубком.
А Рябко завжди надворі —
Довгі ночі у дозорі,
Спать Рябкові не з руки,
Бо не сплять вночі вовки.
Вже не раз вони із бору
Добиралися до двору,
Щоб вчавити щось собі
На вечерю чи обід.
А найбільш із них старався
І згинцем і плазом крався
До телят і до овець
Лютий вовк, що звавсь Хапець.
Він залазив у кошари,
Він вдирався у отари
І з-під носа вівчарів
Ніс поживу до борів.
Ніс її своїй вовчиці,
Рудобровій молодиці,
В лісі клав м’ясце на пень —
Паював його весь день.
Цей Хапець точив вже зуби
Й на безпечного Рахубу,
Що надіявся на ріг
І щодня на випас біг.
Він любив траву з росою,
І чи долом, чи горою
Відбивався від овець.
Тут його й засік Хапець.
Причаївся біля дуба,
Довго звір чекав Рахубу,
Дочекався, ззаду впав!
А Рахуба закричав.
Вовк ошкірив жовті зуби:
«Пізно вже горлать, Рахубо!
Щоб не втрапить в зуби нам,
Думать треба й баранам».
Кинув ношу Вовк на спину
І щосили з нею двинув
Прямо, прямо, прямо в ліс,
Та негадано спинивсь,
Бо Рябко вчепився в ніс.
Має біль тяжку вовчисько,
Кров йому юшить із писка.
Застогнав, завив Хапець,
Це, здається, вже й кінець…
Що ж робить, прийшла розплата
За телята, за ягнята,
За злодійство, за розбій —
Вік минув у цьому мій.
Скинув звір з спини Рахубу,
А той рогом в бік вовчугу.
«Я зломлю і другий ріг,
Щоб напасник трупом ліг».
Лапи вовк підводить вгору:
«Я і так загину скоро,
Змилостивтесь, не чавіть,
Бо останню чую мить.
Дайте, любі, хоч годину —
Я провідаю дружину,
Потім ляжу десь на пні —
От і буде по мені».
Та вмирать не думав злодій,
Переляк його проходив,
Вовк сплітав словесну сіть,
Щоб Рябка розжалобить.
А Рябко наш був добрящий:
«Так повзи у ліс, ледащо,
Та згадаєш ще розбій —
Вік коротким стане твій».
Стогне вовк, повзе із лугу,
Та не кається злодюга:
«Ще прийде мій хитрий час —
Доберуся я до вас.
Моя помста буде повна —
Полетить з вас шерсть і вовна».
Злиться, стогне, крекче звір
І плазком вповзає в бір.
* * *
А в цей час Рябко Рахубі
Причесав зім’яту шубу,
Сльози витер, обійняв
І сказав ласкаво: «Гав!
Ти ж, мій друже, бережися,
Бо Полісся є Полісся,
І який із того толк,
Як тебе задушить вовк?
В тебе є дрібні ягнята,
Що так люблять свого тата,
Ти задумайсь хоч на мить,
Як діткам без тата жить?»
З цеї мови у Рахуби
Аж засіпалися губи:
Страх як він любив діток,
Сам водив їх в дитсадок.
Та була й морока з ними,
З непослухами такими,
Це ж нікому не секрет —
Заманулось їм в балет,
Бо гарненькі мали ніжки,
Танцювали щось там трішки.
«Ну й танцюйте карапет
І не пніться у балет.
Хто ж балет ягнячий бачив?» —
А ягнята як заплачуть:
«Нам казав про нього лис
Й нас запрошував у ліс».
Був би вам балет у лиса,—
Тільки б ніжки зосталися.
Бач, як хитро курохват
Підкотився до ягнят.
А в ягнят мізки ягнячі —
За танцюльками аж плачуть,
Їм би тільки скік та плиг,
І не квапляться до книг.
Це згадав баран і каже:
«Ще є в нас личина вража,
Вкорочу йому я дні,
Як пособиш ти мені».
А в цю пору до них з двору
Двиготять через обору,
Не жаліючи чобіт,
Качур, півень, сірий кіт.
Придвигтіли пораділі:
«Славно вовка ви побили!
От історія яка!» —
Й півень вдарив гопака.
Муркнув кіт, прорік одначе:
«Що ж на це нам скаже качур?»
Довго думав мудрий птах
І сказав: «Так-так! Так-так!
Як гуртом будем триматись,
То здолаєм різну напасть,
Про це пишеться й в книжках.
Таки-так! Таки-так!»
Кіт аж м’явкнув: «Отакої!
Качур має бочку лою!
Йому доля дала хист,
А мені не хист, а хвіст».
Розсмішила всіх ця мова,
Уклонився всім Основа,
Та й пішли вони вп’ятьох
Рвати лялечці горох.
Бо малесенька Марина —
Брівки чорні, очі сині —
Хоч і ходить вже на двох,
Та не знає, де горох.
* * *
В цю годину вовчі ноги
Ледь добрались до барлоги,
Та не лізе в лігво вовк,
Бо який із цього толк?
Не приніс вовчиці м’яса,
А вона до нього ласа,
Ще, дивись, штовхне як слід,
Що прогавив їх обід.
Сумно ліг вовк на гілляки
І заскімлив неборака,
Бо ж болів і ніс, і бік —
Ледве кості доволік.
От аби його вовчиця,
Хитрувата чарівниця,
Без гарикання і зла
Хоч би кістку принесла,
Ще й зеленкою змастила
Вовчий хвіст і вовче тіло
Та й сказала б, як колись:
«Любий вовчик, пригорнись».
Та не та тепер вовчиха —
Доріка ведмедем з лиха;
«В нього те, у нього се,
В нього лис гусей пасе,
Їсть він м’ясо кожний ранок,
Їсть пахучий мед з дуплянок,
Їсть і рибу із ставків,
Бо досяг ведмідь чинів…»
Хоч ти й заздрісна у мене,
Все ж приходь, жона, до мене.
* * *
Та спокійно спить вовчиця
На перині у світлиці,
Сниться кендюх їй, балик
І старий роздертий бик,
І гусята, і телята,
І півники, й поросята,
І запасець свіжини —
У вовків і вовчі сни.
От прокинулась вовчиця,
Треба чимсь би поживиться,
Хоч би щось прийшло зі снів,
Хоч би півник залетів.
Та порожньо так в оселі,
Що хоч пір’я їж в постелі,
Бо який закон вовків?
Що хапнув, те все й поїв.
І тому іноді густо,
А іноді зовсім пусто,
Хоч тоді на місяць вий,
Тільки з того толк який?
Враз почувся стогін зверху.
Певне, це баран безверхий
Доживає вік на пні,
З чого б це почать мені?
В барана смачна печінка,
Варта шани й селезінка,
А найкраще — це шашлик,
Вовк її до нього звик.
Тільки де дістать вугілля,
Браги й пива на похмілля,
Щоб дурманився дурман?
Бо у неї муж гурман!
І, радіючи, вовчиця
Закружляла по світлиці,
У люстерко блим і зир,
Та й з нори шугнула в двір.
І відразу остовпіла.
Світку любий, світку милий,
В неї згинув чоловік —
Ліг, як м’ясо на шашлик.
Ось тобі і сподіванки
На шашлик, й на забаганки,
І на різний там дурман —
Умирає вовк від ран.
«Чоловіче мій, дружино,
Та невже мене покинеш?»
«Не покину», — схлипнув вовк,
«Хто ж тебе отак притовк?»
«Притовкли, дружино люба.
Пес Рябко й баран Рахуба.
Барана до тебе ніс,
А Рябко вчепився в ніс.
Здивувалася вовчиця,
Рудоброва молодиця:
«Світ такого не видав,
Щоб вовка баран здолав».
«Та він був із псом напару.
Але їм ще буде кара.
Ти щось, жінко, їсти дай, —
Так охляв, що не питай».
«Чоловіче мій, дружино,
Нема в хаті ні шерстини.
До ведмедя я мотнусь —
Чимсь у нього розживусь».
Вовка всього покривило:
«Не ходи ти до бурмила,
Нам з тобою не з ноги
Знов залазити в борги.
М’яко вміє він послати,
Гарно буде частувати,
А вже потім за процент
Пограбує нас ущент».
«Ти безклепкий, чоловіче,
Ти добра собі не зичиш.
От повір мені — не здря
Я мотнусь до владаря,
Ще з високого порога
Упаду ведмедю в ноги,
Далі річ піде така:
Як позбавитись Рябка».
Це сказала — і в світлицю:
Треба ж взутись в ногавиці,
Шубку кинуть на плече,
Хоч надворі і пече.
Десь з годину господиня
Ворушила все у скрині,
І зітхнула: муж-нероб
Не старавсь на гардероб.
Далі мордочку умила,
Два рум’янці начепила,
Вії, брови підвела
Й до ведмедя помела.
От уже і хату видно,
Де ведмідь живе самітно.
Ще з вікна владар лісів
Гостю бажану уздрів.
«Бач, як чеше позичати
Щось на з’їжу чи на шати.
Видко, добре вже пече, —
Сам собі ведмідь рече. —
Що ж, приходь, зустріну гоже,
Почастую всім, чим зможу,
А процент злуплю такий,
Що кум-вовк продасть і кий».
Та й метнувся в закапелки
По ножі і по виделки,
Далі витягнув м’ясця
І налив у жбан пивця.
Як ввійшла вовчиця в хату,
Стала плакати й ридати.
Владареві на поділ
Сльози й туш течуть навпіл.
«Хто тебе зобидив, любко?
Я із ним розправлюсь хутко,
Ворог твій — це ворог мій, —
І ведмідь вовчиці з вій
Витирати став вологу. —
Так хто ворог наш, небого?
От сідай за стіл мерщій —
Говори, та їж, та пий.
Я ж зготую зараз каву».
І привітницю лукаву
Як одну з найкращих дам
Він веде до столу сам.
Сам присунув їй м’ясива,
Сам налив їй кварту пива,
Сам приніс із льоху сік
І свіжісінький щільник.
Вмів ведмідь із себе вдати
Не когось, а демократа.
Та щоночі, скільки сил,
Грабував бурмило бджіл.
Хоч ведмідь ніби запросто
Пригощає милу гостю,
А у книжечці своїй
Пише він рахунок їй
Біля м’яса, біля сала.
Все вовчиця розказала,
Як брехала на Рябка,
Не жаліла язика.
На брехню своєї гості
Проревів ведмідь у злості:
«Я Рябкові й барану
Оголошую війну!»
* * *
Обтрусило небо зорі
Й народило день прозорий,
Річка гупнула веслом,
Встало сонце за селом.
Встала й лялечка Марина —
Чорні брівки, очі сині —
Гарно вмилась, одяглась,
За ворота подалась.
«Ти куди зібралась, дочко?» —
Вийшла мама із садочка.
«Я до сонця хочу йти».
«То ще трішки підрости.
Бо до сонця йти далеко,
От ходімо до лелеки —
Бачиш, він стоїть з дітьми,
Підійдем до нього й ми.
Він давно вже обіцяє,
Що нам братика придбає.
А родині лісника
Конче треба хлопчака».
Та й пішли мамуся й доня
До лелеки в оболоню —
Хай він гарного синка
Дасть родині лісника.
Саме в цю спокійну пору
Обережно до обори
Підійшов із лісу лис,
Він в зубах бумагу ніс.
Не якусь — на п’ять печаток,
Бо в ведмедя був порядок:
Як серйозне щось почать,
У папір тисни печать.
От так диво, що у звіра
У зубах не м’ясо й пір’я,
Це ж з яких, подумать, пір
Споживає лис папір?
Притулившись до обори,
Лис вклонився всім у дворі,
Далі витяг з рота лист
І розкрив свій вчений хист.
«Всім джентльменам і всім ледям
З канцелярії ведмедя
Я приніс універсал.
Справедливий гнів і шал
Вкарбував тут наш правитель,
Благодійник і навчитель.
Він Рябкові й барану
Оголошує війну!
Завтра вранці о четвертій
Хтось зустрінеться зі смертю,
Як указ і лист велить,
Проти вас стоїть ведмідь,
Вовк окривджений, побитий,
І кабан, і лис Микита —
Це мене давно так звуть.
Прощавайте, час у путь.
О, забув сказать ще слово:
Бій призначено в діброві,
Де колише дуб віки,
Де в дзвіночки б’ють струмки.
Тяжко буде біля дуба
І Рябкові, і Рахубі.
Чи у вас знайдеться рать?» —
Умирать, так всім вмирать.
Знає хитрий лис Микита,
Як дрібноту укусити.
Хто ж прийде на бій із них?
Вже нема таких дурних.
Він на півня глянув ласо:
«Качур — теж солодке м’ясо».
І зітхнув підступний лис,
Та й з бумагою у ліс.
У оборі стало тихо:
Кожен чув — надходить лихо.
Що ж робити? І яка
Буде тактика Рябка?
Чи тримати оборону?
Чи ударить всім загоном?
Як ударить, як почать,
Щоб злякать ведмежу рать?
Зажурився наш Рахуба —
Продірявлять завтра шубу.
Шаль себе і жаль малят,
Бач, який вовцюга кат.
Та що буде, те і буде —
До останку битись буду.
Як вже гинуть, то в бою.
Вовка ж рогом підкую.
З півнем Мурчик сів і плаче,
А його втішає качур:
«Як гуде, гримить гроза,
То поганий друг сльоза.
Хоч у нас сили й маленькі,
Всі у бій підем раненько,
Нападем на розбишак.
Так-так-так! Так-так-так!»
Хто за це, а хто супроти?
«Я за це!» — ожив наш котик.
Півень гребенем тріпнув:
«Я без вас ніде не був».
Відлягло Рябку від серця,
Не злякались друзі герцю.
Думай, мисли день і ніч,
Як важку зустріти січ.
Саме в цю нелегку пору
Нагодивсь лісник із бору.
А за ним ішов слідом
Красень лось.Він з лісником
Вже давно приятелює,
Навіть інколи ночує
Біля стогу чи стіжка
На подвір’ї лісника.
Ось тоді на вищий рівень
Забиравсь поважно півень —
Звірю він сідав на ріг
І пишавсь, як тільки міг,
Ще й прибріхував: «Ми з лосем
Біля зрубу трави косим,
Вже сінця вгребли стіжок —
Лось від мене ні на крок…»
Як пройшов лісник подвір’я,
То побачив: птицю й звіра
Облягла тяжка печаль.
Хто ж лихий заніс нам жаль?
Чи не вдерся хтось із лісу?
Бо Полісся — це Полісся.
І вже руки лісника
Гладять нашого Рябка.
«Ти чого сумуєш, друже?
Чи втомивсь, чи занедужав?
Чи прочумався Хапець
І удерся до овець?»
Розказав усе толково
Наш невтомник лісникові
Й зажуривсь собі ураз:
«Невелика сила в нас».
Посміхнувсь лісник добряче:
«Все це так. Чому ж, одначе,
Славних друзів ти забув?
Я про них слівця не чув.
От чого ніхто і досі
Не побіг із вас до лося?
І до кізок, до зайців,
До синичок, до щиглів?
Кажуть, силу ломить сила,
Тож берись мерщій за діло.
Воювать, так воювать —
Дружно бити вовчу рать!..»
Ранній ранок, тіні сірі,
Скоро, скоро вже чотири.
Войовнича в лісі рать
Жде наказу воювать.
Всі зібрались біля дуба,
Всі паюють вже Рахубу,
Бо в жилавого Рябка
Якість м’яса не така.
«Шерсть в Рахуби дуже гарна,
Не змісіть її намарно, —
Попередив всіх кабан, —
З шерсті я зроблю жупан,
Ще й свині я помаленьку
Витчу кофту і сукенку.
Наведе свиня ажур
І полізе до баюр».
«Шерсть згодилась би й лисиці!»
«Не лисиці, а вовчиці!» —
Так гарикнув люто вовк,
Що відразу лис замовк.
Лиш ведмідь годинник слуха —
Приладнав його до вуха:
Як ударить перший дзвін,
То останнім стане він
Для Рябка і для Рахуби.
От і дзвін ударив любо,
Та здригнувсь ведмідь чогось.
В лісі трапилося щось!
Тупіт, гук, лементування,
Спів страшний, страшне гарчання
Лось поблизу вже кричить:
«Де ведмідь! А де ведмідь?»
Хтось злетів над деревами:
«Він під нами! Він під нами!»
Кулемет озвавсь: «Так-так!
Бийте, бийте розбишак!»
«Хай ведмідь іде на м’ясо!»
«З кабана ж будуть ковбаси!»
«Так-так-так! Так-так-так!»
З переляку вовк закляк.
«Військо йде на нас велике —
Скільки зброї, скільки крику!
Не витримує земля». —
Та й гайнув з лісів в поля.
А ведмідь махнув на дуба.
З переляку нову шубу
На гілляках розідрав,
Ще й годинник з вуха впав.
Хто ж йому оплатить втрати?
Нащо біг він воювати?..
Це б провчить вовчицю слід,
Бо зведуть жінки ведмежий рід.
Де ж подітись кабанові?
Є торішній лист в діброві.
От забравсь кабан у лист —
Тільки з листу видно хвіст, —
І тремтить, щоб на ковбаси
Не пішли його запаси.
В нього ж сала пудів з п’ять —
Нащо дурню воювать?!
А хитрющий лис Микита
Так й не знає, що робити,
То заліз у бурелом,
Вкривши голову хвостом.
Лису теж тепер не з медом.
Нащо він зв’язавсь з ведмедем?..
Щоб не стратити свій вік,
Перейти б на другий бік?!
А на галяву до дуба
Вже ідуть Рябко, Рахуба,
Мурчик, півень, качур теж.
«За ведмедем, нівню, стеж!»
«Та шукайте курохвата,
Щоб не ціливсь на ягнята,
Щоб костями ворог ліг,
Я вгачу у нього ріг!»
У цей час комар носатий,
Що уміє тільки ссати,
Кабана шпигнув у хвіст,
Ворухнувся хвіст і лист.
Зміркував наш кіт, що в листі
Сірі миші завелися,
Та й схопив у зуби хвіст,
А кабан у крик, у виск,
Бо здалося бідоласі,
Що піде він на ковбаси.
Та й гайнув кабан у ліс,
Осипає з сала лист.
З переляку Мурчик любий
Опинивсь за мить на дубі.
Як злякається ведмідь, —
По гілляках вниз летить
Та на лиса обірвався.
Лис подумав, що впіймався,
Завищав, що він не він,
Що прийшов він на поклін
В славний табір перемоги.
Так ведмідь його за ногу —
Й за собою поволік:
«Вкорочу тобі я вік…»
А друзяки наші щирі
Посміялися у міру
Та й гарненько, любо, миром
Подались до лісника…
От історія яка!
