І степ, і гори обгорілі
Дощем обмило громовим.
Та знов такі ж вони немилі,
Нічим не скрасились новим.
Ревуть гудки. Дими стовпами
Повзуть за вітром по степу.
А там, під степом, у склепу,
Шахтар зомлілими руками
Б’є камінь, вугіль добува,
У землю вік свій зарива…
Поглибше рий! За гріш добутий
Ти завтра вип’єш дурману
І підеш голий, необутий,
Шпурнувши лайку не одну,
Додому з шахти. За тобою
Не пожалкує тут ніхто.
Нові накинуться юрбою
Голодні люди в це гніздо,
В цю вільну каторгу без ґратів,
Гіркого хліба добувати.
Та, може, вернешся ще й сам,
Немов старий моряк до вахти,
Віднісши свій привіт лісам
І надивившися на плахти
Злотистих нив,— ти знов до шахти.
А поки що — довби й довби,
Роботу каторжну роби!..
Гудуть гудки. Мов гусінь чорна,
Йдуть важко хури на вокзал.
А там, неначе генерал
Солдат вишколює — моторно
Ганя вагони паротяг.
Сопе і свище з нетерплячки,
І кида разом: — Хай їм враг! —
І воду п’є із водокачки.
А сонце палить все. Пашить
Огнем земля й руде каміння.
І вдалині, мов драговиння,
В повітрі срібло мерехтить.
