«Ви пам’ятаєте: в дні тридцяти тиранів
була та сама навісна пора…»Микола Зеров
І на зрубанім гіллі у березні
Лопотіли малята-бруньки…
Незважаючи на Соловки…
Що в багаття — ось-ось, бо на черзі.
В перегній чи у попіл імперії —
За Елладу чи за Баальбек?..
Тільки й вибору — Цур або Пек,
Тільки й раю того, що в Сиберії!..
На світанку в бараці — шмон
Під матюччя російські узори.
(Ще ж не знають: чекає Понт —
Найбіліше у світі море…)
До подушки. — Зеров? — Це я…
— А кишені — кажи, бо як вріжу!
(«Не минула нас чаша сія…» —
У ботинку. Як знайде — по віршу…)
Гавкотіння. У бога! Грязь.
У тумані — потвора двотруба.
Слизько. Глина. До трапу.
— Залазь!.. —
Достеменно, як шхуна Колумба!
З половини загнали в трюм.
Без команди відкрито кінгстони.
Вже акули кістками: хрум-хрум!
І господь не зважає на стогін!
Руки скручені. Біль і дрож.
У пілатів — гвинтівки й нагани.
Капітан ще не крикнув: «Харош!»,
Ще на палубі ворог поганить.
Розблювались… Нехай їм чорт!
— Приготуйся! Далеко вже берег.
Налітай! Геть сволоту — за борт! —
…Промайнуло: «До нашої ери…»
Лиш секунди тривав політ.
Головою — на хвильне ковадло!
Донеслось конвоїрове: «Падло…»
У безсмертя! вільніший там світ…
