Мово Дніпра, і Карпат, і Великого Степу,
Диво ж моє!
Із водоспадами грім-діалектів на плечах,
Із легіоном струмочків-говірок лелечих.
Ти ж блискавками-ключами шугаєш по небу,
Сонечком красним встаєш,
Мово Дніпра, і Карпат, і Великого Степу.
Хто ж там злічив! Як піску біля Чорного моря, —
Стільки перлин,
Слів-діамантів ясних — ніби рос красовитих
Поспіль на кулі земній, на тополях і квітах.
Більше, як зір, бо сузір’ями й діти говорять:
«Журавленятко, прилинь!»
Так лопотять й оченята — до Чорного моря.
Предків вулканний вогонь. О священне горнило,
Дух-Прометей!
Душу розжарюєш ти до крицевого гарту,
Щойно заслабне вона, — то піснями, то жартом.
Слухаєш-мовиш, здається, злітаєш на крилах,
Справді — один з надлюдей…
Предків вулканний вогонь, о священне горнило!
Слово ж яке! Перед ним упадеш на коліна,
Мов пілігрим,
Що проблукав по світах, надаремне шукавши
Святощі десь, а вони ж у серденьку, як завше,
В генах, либонь, наче кров, як червона калина…
Смійся ж, змиваючи грим!
Слово ж яке! Перед ним упадеш на коліна.
Це ж у його пелюшках то шовкових, то з тернів
Люляли, гей,
Предків твоїх достеменно — і Дана, й Дажбога,
Ратаїв, мудрих князів на цілющий нам спогад.
Ще ж Наливайко й Тарас, світочі характерні.
Ох, таж і ми з пелюшок то шовкових, то з тернів!
Мово Дніпра, і Карпат, і Великого Степу,
Доле ж моя!
Мов на ріллю припадаю весняну, вже теплу.
«Сійся-родися!» — шепчу і скропляю сльозою,
І журавлі угорі, і запахло грозою…
З хмари Хтось в німбі сія!
